МОЛОДЬ І СУЧАСНІСТЬ

План

І. Історію вершать молоді.

ІІ. Молодь на передньому краї життя.

1. Гідні приклади попередників.

2. Молодь і демократизація країни.

3. У вирі політичного життя.

4. Вплив молоді на духовність суспільства.

5. Долаючи перешкоди…

ІІІ. Без сучасного не буває майбутнього.

Зображуючи портрет сучасника, я завжди уявляю молоду людину.

Хоча старше покоління і вважає вік категорією філософською. Я погоджуюсь із тим, що вік вимірюється не роками, а станом душі, проте приклади свідчать, що історію вершать люди молоді.

Спілкуючись із ветеранами Великої Вітчизняної війни, які неодноразово бували в нашому класі, я дізналася, що вік бійців складав двадцять-тридцять років. Сорокарічні воїни, більшою мірою, йшли в обозі.

Ні, зрілим людям не було легко ні на фронті, ні в тилу, де кувалася зброя

для боїв, але розрахунок усіх тактичних операцій був зроблений на молодих, здорових, спритних, загартованих.

У п’ятдесяті роки мій дідусь був на цілині. Знову молодь… А новобудови! Скільки їх було зведено руками молоді!

І ось нарешті роки дев’яності. Саме молодь підтримала шлях демократизації країни: виступила за відродження національних традицій,

рідної мови, багатонаціональної культури.

Дев’яності роки ознаменувалися піднесенням політичного життя країни. Утворилися нові партії, громадські організації, молодіжні об’єднання, лави яких поповнилися молоддю. Особливої масовості набув екологічний рух. Юнаки і дівчата стали на захист усього живого на рідній землі.

А якого піднесення набули патріотичні почуття моїх сучасників! Молодь відроджує вахти пам’яті, започатковані попереднім поколінням,

віддаючи данину пошани не тільки загиблим, а й живим, тим ветеранам,

які потребують допомоги, співчуття і підтримки. Як важливо, що наше суспільство підтримує пропозиції ООН у проведенні заходів до дня людей

похилого віку, дня інвалідів, дня боротьби зі СНІДом та палінням, виступає за здоровий спосіб життя.

Під час виборів Президента України молодь теж сказала своє вагоме

слово, підтримавши курс на стабільність і розвиток держави. Молодим

жити, отже їм робити вибір! Це особливо відчутно у нашому студентському місті. У Харкові більше двадцяти вузів, тому я можу стверджувати,

що моє рідне місто має молоде обличчя.

Відчутний вплив молоді на духовну культуру суспільства. Відбудовчі

роботи у зруйнованому харківському костьолі взяла на себе молодь. Юнаки і дівчата різних національностей вирішили зробити свій внесок у реставрацію цієї пам’ятки архітектури. А скільки православних храмів відроджується завдяки молоді! А той, хто поклав цеглину на будівництво храму,

ніколи не скривдить немічного, не стоятиме осторонь чужого горя.

На жаль, правильну життєву позицію вибрати дуже важко. У той час,

коли суспільство почало розподілятись на багатих і бідних, деякі люди

забувають про милосердя. Немало байдужих людей з’явилось і серед молоді. Це насторожує, бо той, хто сьогодні прислухається тільки до дзвону

монет, чи почує завтра голос потребуючого допомоги? Чи не забуде поступитися місцем у транспорті літній людині? Чи подасть ковток води

спраглому?

Я теж дитина свого часу, і, мабуть, у мене теж є безліч вад. Безумовно,

ідеальних людей немає. Але я вважаю, що у будь-який час необхідно не

втрачати людського обличчя, бо інакше ми не зможемо виростити гідних

нащадків. Без сучасного не буває майбутнього. Тому я сподіваюсь, що

я і мої ровесники знайдемо правильний життєвий шлях і не втратимо

своїх позитивних рис.

РОДЕ МІЙ КРАСНИЙ…

План

І. Спільна Вітчизна для багатьох народів.

ІІ. Народ починається з людини.

1. Національні корені моєї сім’ї.

2. Моя рідна материнська мова.

3. Національні традиції населення України.

4. Посилаючись на літературні джерела…

5. Мої славетні земляки.

ІІІ. Я вірю в свій народ.

Протягом багатьох століть Україну населяли представники різних народів. Вони хліборобили на українській землі, будували міста, захищали

землю. Отже, для всіх жителів України вона є Вітчизною.

Це переконання прийшло до мене відтоді, як я усвідомив, що я українець. І справа не в тому, що національні корені моєї родини пов’язані

з цією землею. Моя прабабуся з маминого боку належала до небагатої

польської родини, прадід походив із селян (його діди були кріпаками).

З батькового боку змішались єврейські й циганські корені. Але обидва

мої прадіди проливали кров у Велику Вітчизняну. Один із них загинув,

захищаючи Західну Україну. Я пишаюсь своїм родом, пишаюсь тим, що

моя сім’я є часточкою великого українського народу, бо незалежно від

національності, ми любимо ту землю, яка нас зростила.

Я пишаюсь тим, що мої родичі зберегли в своєму повсякденному

ужитку рідну українську мову. Я хочу знати всі мови, до яких, більшою

чи меншою мірою, причетний мій рід, але рідною вважаю українську, бо

саме нею мама співала мені колискові пісні.

На прикладі своєї родини я зрозумів, що весь народ України, незалежно від національних ознак,— велика єдина родина. З покоління в покоління багатонаціональне населення України збагачує її культуру своїми національними традиціями і мистецтвом.

Минулого року моя сім’я брала участь у фестивалі національних культур, який проходив у моєму рідному місті Харкові. Я був вражений тим,

що на Харківщині існує більше двох десятків національно-культурних

товариств, які, розвиваючи національні традиції, збагачують культуру України. А який співучий наш народ! Присутні співали пісні своїми національними мовами, а потім увесь зал співав українські народні пісні. І я

теж співав з усіма, голосно-голосно!

Із поняттям величі свого народу я неодноразово зустрічався на прикладах літератури. Пригадуєте пісню про Морозенка? У фольклорних

джерелах кілька припущень щодо цієї постаті. Хто ж він, пісенний герой,

українець, поляк чи татарчук? А хіба це має значення, коли він проливав

свою кров за Україну? А хіба росіянка Марія Вілінська не стала визначною українською письменницею Марко Вовчок?

Харків’яни в роки Великої Вітчизняної війни показали приклади не

лише героїзму, а й гуманізму. Татарка Аліма Ібрагимівна Шатоха врятувала єврейську сім’ю від розстрілу. У числі харків’ян — Героїв Радянського Союзу поруч стоять імена українця Сергія Михайловича Осташенка і єврея Олексія Дементійовича Флейшмана. І це не поодинокий приклад.

Адже і в мирні роки біда не оминула нашу землю. Чорнобильська аварія

стала спільним горем кожного жителя України, і долати її довелося усім

разом.

Зараз для України знову прийшли скрутні часи. Економічна нестабільність держави вразила все її населення. Але люди не занепадають духом, вірять у те, що наша Батьківщина стане могутньою європейською

державою. Найголовніше, що немає у нас національних чвар, що ми живемо на мирній землі. Є народ України, найголовнішою ознакою якого

завжди вважалася єдність, а труднощі ми поборемо. У години скорботи

і у години радості наш народ був, є і буде великою ріднею, про який можна з гордістю сказати: «Роде наш красний…»

РОЛЬ ЖІНКИ В СУСПІЛЬСТВІ

План

І. Жінка — найпрекрасніше боже створіння.

ІІ. Значимість жінки в суспільстві.

1. Жінка має право на вибір долі.

2. Моє розуміння жіночого щастя.

3. Ставлення до руху феміністок.

ІІІ. Майбутнє нації в руках матерів.

Жінка... Найзагадковіше творіння Всевишнього. Природа надала

жінкам найважливіші функції, адже призначення жінки на Землі — продовжувати рід людський. Але в різні періоди існування людства роль

жінки в суспільстві не була однаковою.

Як на мою думку, то на долю жінки випадає значно більше перевантажень, ніж на долю чоловіка. Можливо, саме тому природа створила жінку

значно витривалішою. Жінка терпляче зносить і емоційні перевантаження, і фізичні. Медики доводять, що навіть біль жінка і чоловік витримують і відчувають по-різному. Цим зумовлено, що і генетичний код жінки

довший, хоча серед чоловіків теж немало довгожителів. А втім, все це суто

індивідуальне.

А от щодо ролі жінки в суспільстві, то тут немає спільної думки як серед чоловіків, так і серед жінок. Особисто я вважаю, що жінка сама має

зробити вибір між сім’єю і кар’єрою. Переконана на прикладі своєї сім’ї,

що моє судження правильне. Коли мій старший брат був зовсім маленьким, то мама віддала його в дитячий садок (тоді матерям дозволялося бути

з дитиною лише до одного року), де і почались його хвороби. Він переніс

кілька запалень легенів, які переросли в хронічну форму, і залишився хворобливим на все життя. У той час медики приділяли велику увагу лікуванню, а не профілактиці захворювань. Я впевнена, що матері повинні доглядати своїх дітей аж до школи. А якщо жінка працює, то вона не може

повною мірою віддаватись сім’ї. І навпаки, сімейні проблеми заважають

жінкам у становленні кар’єри. А наше суспільство, на жаль, поки що не

допомагає своїм громадянам, бо само переживає період становлення.

Я не впевнена в тому, що жінки-політики чи жінки-бізнесмени щасливі. Чи може жінка почувати себе щасливою, якщо значну частину життя перебуває поза домівкою, обмежуючись телефонними розмовами

з дітьми і чоловіком? Якщо сім’я дружна, то ні. Адже дітям мама потрібна

постійно. Їм необхідно відчувати її ласку, чути її голос, бачити її посмішку.

Інакше — це не сім’я.

Я з іронією ставлюсь до феміністок, бо вважаю, що між жінкою і чоловіком ніколи не може бути рівноправ’я, бо обов’язки у них різні, отже

і права мають бути різні. І тільки невдахи називають себе феміністками,

бо вони обділені долею. А кожна нормальна жінка мріє бути єдиною і коханою.

У будь-якому суспільстві у жінки є право на щастя. А говорячи про

роль жінки в суспільстві, варто врахувати, що саме від неї залежить

фізичне і моральне здоров’я підростаючого покоління, а значить, майбутнє нації. Ось тому посилюється громадський рух матерів, яких непокоїть наше майбутнє. Цим рухом я захоплююсь, бо він не відриває

жінку від сім’ї, а ще більше наближає, бо саме жінка є берегинею сімейного вогнища, у цьому полягає її значимість для суспільства.

ДОРОГИ, ЯКІ МИ ВИБИРАЄМО

План

І. Чи потрібне людині «місце під сонцем»?

ІІ. Від сучасного до майбутнього.

1. Вплив соціального стану суспільства на особистість.

2. Право на освіту — моє право.

3. Освіта дає право на гідне майбутнє.

4. Кожна людина неповторна.

5. Жити з високо піднесеною головою.

6. Мій життєвий принцип.

ІІІ. Правильний вибір.

В останні роки серед моїх однолітків укорінився вираз «місце під

сонцем». Це не нова фраза, раніше ми використовували її на уроках

біології, характеризуючи представників рослинного світу. Ніколи не

думав, що доведеться вживати її стосовно людей.

Економічна нестабільність нашого суспільства призвела до спаду

виробництва. Мої батьки опинилися без роботи: мама — внаслідок скорочення, тато — внаслідок неповного робочого тижня на заводі. Власне, тато працює, але три дні на тиждень, а то і того менше, не одержуючи при цьому заробітної плати.

Дехто з учителів, настроєних дуже песимістично, стверджує, що

у нашого покоління немає майбутнього.

Я категорично заперечую це судження. Справа в тому, що у нас

є право на освіту, а це вже немало. Більше того, є закон про обов’язкову середню освіту. А форму її здобуття — обирай сам. Хочеш — денну,

а не хочеш — вчись заочно або увечері. До того ж, можна скласти іспити екстерном.

Наше покоління має рису, відмінну від попередніх поколінь. Ми

прагнемо вчитись. Це мета кожного свідомого учня. Усі ми розуміємо,

що без освіти ми нікому не потрібні. Навіть неважливо і те, який диплом ти матимеш, фахівець ти в даному профілі чи ні. Найголовніше —

папірець. Прикро, що чим важче ми живемо, тим більше необхідно

папірців: заяв, пояснювальних, службових. У деяких горе-керівників,

виявляється, папірець став важливішим за людину. А звідси — знівечені долі.

Хотілось би, щоб стало навпаки. Адже кожна людина така неповторна, у кожного з нас свої нахили, свої уподобання. Учителі говорять, що

кожна дитина талановита. То чи не краще розвивати свої здібності і знайти свій шлях у житті, аніж шукати місце під сонцем?

Упевнений, що більшість моїх ровесників хоче жити безбідно і комфортно. Проте не думаю, що хтось обере собі принизливий спосіб досягнення цього.

Мало бути багатим. Хотілось би при цьому жити з високо піднятою головою і не ховати від людей очі. Я за чесний бізнес. За те щоб

досягти в житті якомога більше тільки чесними засобами. Ще не знаю,

яку професію оберу, проте хочу бути фахівцем високого класу, хочу,

щоб до моєї думки прислухалися, зі мною радились як із професіоналом.

Навіть якщо обраний фах буде не до вподоби — я це не тільки переживу, а намагатимусь удосконалювати свої знання; думаю, що будь-яку справу завжди виконуватиму чесно. Це мій принцип.

А поки що моя найважливіша справа — навчання. Саме від успішності залежатиме вибір вищого навчального закладу. Сподіваюсь, що

вибір буде за мною і я зроблю його правильно.

СВЯТО-ПОКРОВСЬКИЙ МОНАСТИР — ВИДАТНА ПАМ’ЯТКА

ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРИ ХАРКІВЩИНИ

План

І. Зв’язок харківських храмів з історією міста.

ІІ. Історія і сучасність Свято-Покровського монастиря.

1. Історія побудови Свято-Покровського собору.

2. Долаючи наслідки руйнувань.

3. Історія побудови церкви Озерянської ікони Божої Матері.

4. Монастир — осередок освіти і науки Харкова.

5. Важкі етапи відбудови.

ІІІ. Збережемо надбання минулого для нащадків.

Кожний свідомий харків’янин рано чи пізно намагається збагнути

зв’язок між історією харківських храмів і історією міста, зв’язок між

релігією і культурою Слобожанщини. Тема ця невичерпна, бо знаходяться

нові джерела інформації і відбуваються ті зміни в суспільстві, які і ведуть

нас до пошуків величного і прекрасного.

Більше 300 років тому на високому валу харківської фортеці піднявся вгору тонкий і вишуканий храм Покрови Пресвятої Богородиці. До

нього протягом багатьох років ішли наші предки.

До побудови Покровського храму всі харківські слобідки вже мали

свої церкви. У Залопанській і Захарківській слободах їх було аж по дві.

Усі церковні споруди були дерев’яними. І тільки в 1685—1688 роках було

збудовано перший цегляний храм Харкова — Успенський собор. Уцей

же період за північним міським валом неподалік від Московських воріт

виріс ще один цегляний храм — Свято-Покровський. І вже значно пізніше

до нього приєдналась Озерянська церква. Вкупі вони створили єдиний

церковний комплекс, який згодом і став осередком культури і науки Слобожанщини.

Як засвідчують історичні дані, Свято-Покровський храм став надією

городян на захист і спасіння від зовнішніх ворогів. Освячений у 1689 році

бєлгородським митрополитом Авраамієм, Свято-Покровський храм став

основою для пізніше створеного на його території чоловічого монастиря,

одного з чотирьох найвідоміших в Україні монастирів.

Озерянська церква, побудована на території чоловічого монастиря

більше як 100 років тому, теж являє собою архітектурну пам’ятку минулого. Її було побудовано у базилічному стилі псевдо-візантійських архітектурних форм. За радянських часів її було перетворено на сховище обласного історичного архіву. Бані знесено, дзвони вивезено. У приміщенні

церкви ще й досі можна побачити залишки численних полиць. А оскільки архів розміщувався в усьому церковному приміщенні, то його було

розбито на три поверхи, від чого дуже постраждали настінні розписи,

зіпсовані кріпленням батарей опалення.

Наслідки перебудови страшенно вразили мене, адже чиясь жорстока

рука свідомо чи несвідомо вбивала величезні цвяхи кріплень прямо в очі

святих. Спільними зусиллями служителі Озерянського храму і послушники відновленого чоловічого монастиря зробили, здавалось би, неможливе: вивезли сміття і вивільнили від вапна залишки неперевершених

церковних розписів. Реставрацію цих розписів доводилося розпочинати

двічі. Коли роботи було вже майже завершено, на подвір’ї спалахнула

пожежа, яка спричинила продовження руйнування.

І хоча роботи ще дуже багато, храм діє. Щонеділі тут відбувається

служба, бувають навіть іноземні делегації. Навіть атеїсти заходять, щоб

помилуватись співом одного з найкращих церковних хорів України.

Мені дуже хочеться швидше побачити, яким стане цей храм, адже його

було побудовано на честь Озерянської ікони Божої Матері, яка вважалася харківською святинею. Ця ікона зберігалась у Курязькому монастирі

і щороку урочистим хресним ходом переносилася сюди.

Свято-Покровський монастир став осередком науки і освіти Слобожанщини. На його базі відкрився перший харківський навчальний заклад — слов’яно-греко-латинська школа, яка згодом переросла в Харківський колегіум. У колегіумі викладали філософ Сковорода, художник

Саблуков, диригент Ведель. Тут навчався перекладач «Іліади» Гнєдич,

перший клініцист Базилевич, перший електрофізик Петров, архітектор

Ярославський. У колегіумі почала діяти перша харківська бібліотека.

А в прибавочних класах колегіуму діти вивчали математику, креслення,

геодезію, фортифікацію, історію, географію, російську, французьку,

німецьку мови і вокальноінструментальну музику. І це у 1768 році!

Атмосфера, яка панувала в монастирі, спонукала до розвитку ремесел та до благодійництва: там годували голодних, допомагали бідним. Монастир і колегіум допомагали один одному, бо на чолі їх стояла одна особа — ректор колегіуму був настоятелем монастиря. Монастир і колегіум

стали могутнім фактором моральнопросвітительського і культурного

розвитку Харкова і Слобожанщини. Наприкінці вісімнадцятого століття,

коли царським указом призначалися намісники і губернатори, то виявлялося, що більшість із них становили вихованці колегіуму.

Коли під час екскурсії наш клас проходив ажурними переходами Покровського храму, то всі ми дивувалися не тільки його красі, але і могутності.

Хоча, як і кожна установа, Свято-Покровський монастир зазнавав і злетів,

і падінь. Злет припав на другу половину сімнадцятого століття, яке відзначалось економічним і культурним піднесенням Слобожанщини. Це піднесення вплинуло не тільки на розвиток освіти, а навіть на зовнішній вигляд храму.

Цей час ознаменувався появою значної кількості родинних артілей,

які будували і розписували храми, дотримуючись власних традицій.

Втілення таких традицій у побудову монастирських споруд відчутне у Покровському храмі — двоповерховій триглавій будівлі, яка завершувалася

дзвіницею. На нижньому поверсі розташовувалася тепла Трисвятительна

церква, на верхньому — Покровська літня.

Дивлячись на цю струнку споруду не перестаєш дивуватись її легкості, хоча висота її 49 метрів, а товщина стін досягає півтора метри. Виконано будівлю із великомірної литовської цегли. Архітектурна форма

має поглиблення — аркади в нижній частині і світлові грані бань у верхній

частині, що і надає споруді легкого вигляду.

Нижня частина Покровського храму зазнала найбільших руйнувань

і поки що закрита від людських очей, на жаль, нескоро ми зможемо побачити і її особливості — вівтарна частина має форму шестиграника, перекритого зімкнутим цегляним сводом, і має дещо аскетичний вигляд — бо

руйнування підвалин призвело до деформації стелі верхнього храму.

І навіть металевий каркас покрівлі та металеві гани, вмуровані в стіни

для міцності споруди, не допомагають запобігти руйнуванню.

Усі харків’яни хвилюються за долю храму і сподіваються, що споруда

витримає, як і раніше витримувала різні прикрощі долі. Адже храм

переживав різні занепади. Вперше такий занепад відбувся в 1709 році, після

відвідування Харкова царем Петром І під час будівництва нової харківської фортеці. Харків’яни змушені були молитись у слободах, а за Покровською церквою залишилось 87 дворів, вона стала самостійною і бідною.

Злет у розвитку монастиря припадає на другу половину вісімнадцятого століття, коли в Харкові почалася реконструкція за проектом архітектора Квасова, для якої необхідно було відродити монастирські кордони.

Харківський архітектор Васильєв розробив новий проект, запроектувавши на подвір’ї монастиря архієрейський будинок, який і було зведено у класичному стилі.

У вісімнадцятому-дев’ятнадцятому століттях Покровський храм змінився у зв’язку з побудовою кам’яної дзвіниці, а з 1800 року він став кафедральним собором Харківської єпархії. Подальші роки стали періодом розквіту

храму і розпочалися роботи по золоченню бань і хрестів, церковні розписи

було виконано учителем Іллі Рєпіна, чугуєвцем Іваном Бунаковим.

З другої половини дев’ятнадцятого століття монастир розбудовується у класичному стилі: зводиться доходний будинок на Бурсацькому узвозі, службові будинки по вулиці Клочківській, монастирські крамниці,

узпродовж вулиці Університетської, приміщення трапезної на честь Озерянської ікони. А в 1903 році на місці старого корпусу колегіуму виріс

новий корпус келій, які і стали останніми монастирськими будовами.

Із сімнадцятого по дев’ятнадцяте століття монастир був місцем

погребіння багатьох видатних людей того часу. Там було поховано династію полковників Захаржевських, рід Квіток, харківського єпископа Христофора Сулиму, героя 1812 року донського отамана графа Орлова-Денисова. На жаль, їхні могили не збереглися, бо з 1922 року храм став

антирелігійним музеєм, після Великої Вітчизняної війни — історичним

музеєм, у приміщенні собору розташувався склад господарчих товарів

Центрального універмагу, всі інші монастирські приміщення розподілилися за різними установами.

Розписи церков зникли назавжди, залишилися лише їх описи. Але доля

людей була ще жахливішою: ченців вислали, дозволивши взяти з собою лише

білизну, одяг і взуття. Про їх подальшу долю ми можемо лише здогадуватися.

Змінився час. Восьмого квітня 1990 року Покровський собор було

знову освячено, там відбулася перша служба. У 1991 році на базі монастиря було відкрито товариство сестер милосердя та дитячу недільну школу. А 27 квітня 1992 року у Покровському храмі було зібрано Всеукраїнський собор Української православної церкви, на якому обрано митрополита Київського і Всієї України Володимира.

І ось після довгих років забуття набуває свого первозданого вигляду

ансамбль Свято-Покровського монастиря. Витончений силует Покровського собору, масивний русько-візантійський стиль Озерянської церкви

вражають своєю неповторністю і красою наших сучасників.

Сподіваюсь, що і надалі Свято-Покровський монастир робитиме свій вагомий внесок не лише в культурні надбання нашого міста, а і в його духовність