П`ятниця, 21.02.2020, 06:36
Вітаю Вас Гість | RSS

Мій сайт педагогу-організатору

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 16
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2010 » Травень » 28 » Твори з української мови для 8-9 класів ч.1
23:29
Твори з української мови для 8-9 класів ч.1

ТВІР-ОПИС МІСЦЕВОСТІ

МОЯ ВУЛИЦЯ

План

І. Моя вулиця — найдорожче місце.

ІІ. Загальний вигляд вулиці:

1. Історія забудови.

2. Житлові будинки.

3. Державні установи та громадські заклади.

4. Моя школа.

ІІІ. Я люблю свою вулицю.

У кожної людини є найпам’ятніші, найдорожчі місця в житті. Для

мене — це моя рідна домівка, мій дім, моя вулиця. Коли я була зовсім маленькою, мої батьки одержали квартиру в новому районі на вулиці Дружби Народів. Я вважаю, що ця назва символічна, адже саме дружба між

людьми є запорукою найкращих почуттів: дружба перетікає в любов, без

дружби немає вірності, з дружби починається людяність.

Дванадцять років тому на місці кукурудзяного поля і колгоспних ферм

«виріс» молодий житловий масив. Білі багатоповерхівки височіли над землею, ніби торкаючись хмар рогачами телеантен, і самі нагадували хмари. Я і мої ровесники зростали разом із цим районом, тут нам усе близьке і знайоме.

Наша вулиця пряма і широка. Улітку тут багато зелені, адже на один бік

припала лісосмуга, перетворена на затишну алею. З іншого, сонячного боку,—завжди багато квітів, проте і дерева за дванадцять років вже встигли підрости.

Край вулиці виходить у поле. Із вікон верхніх поверхів відкривається чудовий краєвид — неосяжні зелені поля, які на початку літа золотяться соняшниковим сяйвом. Інший край вулиці впирається у широку автомобільну магістраль, за якою починаються приватні забудови. Хоча одноповерхові будиночки  і претендують на оригінальність архітектури, я люблю багатоповерхівки. Особливо приємно дивитися на дев’ятиповерхівки з візерунками біля дахів — це будинки поліпшеного планування. Вони виділяються своєю оригінальністю.

Вулиця дуже довга, а з обох її країв розташувалися «Універсами». Їх спроектовано майже однаково, тому вулиця набуває своєрідного обрамлення.

Для обслуговування жителів на території нашого мікрорайону заплановано необхідні громадські та державні заклади. Більшою мірою вони

розташовуються на перших поверхах багатоповерхових будинків, за винятком хіба що магазинів і кафе. Кафе «Лотта» стало улюбленим місцем

відпочинку молоді. А між будинками у затишних дворах розташувалися

дитячі садочки та школи. В оточенні житлових будинків — моя школа.

Ця триповерхова споруда побудована так, що багато її вікон виходять у внутрішній дворик із клумбою посередині, на якій росте велика

ялина. Перед центральним входом полум’яніють на клумбах квіти, а березова алея, яка веде до школи, створює затишок, підносить настрій.

Я люблю свою вулицю будь-якої пори, але особливо восени. Це час,

коли все залите золотом, яке перемежовується з багрянцем.

Із вікна мого будинку добре простежується увесь мікрорайон, а легкий вітерець ранньої осені сповнює кімнату пахощами зів’ялого листя.

РІДНА ДОМІВКА

План

І. Там, де пройшло дитинство.

ІІ. Острівець краси і гармонії.

1. Квітуче подвір’я.

2. Бузковий цвіт дитинства.

3. Старий сад.

4. Минуле не повертається.

ІІІ. Залишивши часточку себе.

Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось щемно

стає у грудях, коли згадуєш подвір’я, на якому зробив перші кроки. Невелике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні промені. Улітку захищало від спеки, взимку — від сніговіїв. Восени падолист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми,

діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду. Ледь прибиті ранковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона

здавалися прозорими, навіть насіння проступало крізь блідо-рожеву оболоночку і манило дитячу уяву. Тоді татко брав мене на руки, підіймав угору і я діставав губами стиглі виноградинки. А на дверях, притулившись до одвірка, стояла мама й удавано сердилася, побачивши моє замурзане личко.

А потім ми всі весело сміялись. Навесні батько обрізав лозу — і подвір’я

світлішало, щоб уже в травні зазеленіти знов.

Наш будинок був розташований на околиці селища й одним боком

дивився на байрак. А на іншому боці яру височіли багатоповерхові будинки. Наш невеликий провулочок складався з одноповерхових будиночків приватної забудови і був невеличким острівцем краси і гармонії

посеред великого гамірного міста.

Нашій сім’ї належала одна частина будиночка, з іншого боку височів

сусідський паркан. Бабуся вважала, що цей паркан псує красу, і засаджувала його плетючими квітами. Коли зацвітала червона красоля та різнокольорові чашечки кручених паничів — паркан зникав, перетворюючись

на барвистий яскравий килим.

Невеличкий штахетник огороджував бабусин палісадник перед вікнами від вулиці. Чого там тільки не було! Квіти змінювалися залежно від сезону, наповнюючи подвір’я пахощами літа, але бабусиною гордістю завжди вважалися троянди. Вона вирощувала їх із пагінців, захищала від негоди, а коли вони зацвітали — не могла намилуватися ними. А одного разу вона виростила троянду-плетючку, колючу-колючу, але невимовно прекрасну.

Мені найдужче подобався білий бузок, який ріс під вікном моєї кімнати. Бабуся посадила його на честь мого народження, але він обігнав мене

в рості. Щороку на День Перемоги ми з бабусею ламали бузок і йшли до

Меморіалу Слави. Бабуся підіймала мене на руки, і я клав білий букет до

вічного вогню. А повертаючись додому, я бачив, як біліли бузкові квіти

на фоні червоного цегляного будинку і ледь торкалися мого вікна.

Навесні наш будинок змінювався, бо змінювався сад за ним. Спочатку

він вирував білою завірюхою яблуневого і вишневого цвіту, трохи згодом

потопав у зелені, а ще пізніше — у багрянці налитого плоду. Невеличкі

віконця блищали чистими шибками, що зоріли і вабили різним теплом.

Звідти я пішов у перший клас, а коли батьки одержали квартиру у багатоповерховому будинку в іншому районі міста, я відмовився з ними переїжджати, залишившись жити у бабусі.

А тепер, коли бабусі не стало, я ходжу до школи в новому районі, де

живуть мої батьки. Мені подобається і мій дім, і нова школа, і мої нові друзі.

Але там, в старому районі, залишилося не тільки моє дитинство, а й часточка мене самого. Іноді навіть уявляю, що відчиняю хвіртку, а там на порозі стоїть бабуся і чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не

повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про старенький чепурний будиночок, огорнений серпанком саду,— моя рідна домівка.

ТВІР-ОПИС ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРИ

ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ

План

І. Особливі ознаки Харкова.

ІІ. Пам’ятник на центральній вулиці.

1. Усі алеї ведуть до Кобзаря.

2. Вдивімося в обличчя великої людини.

3. Постаті, знайомі з дитинства.

4. Автори пам’ятника виконали своє завдання.

ІІІ. Пам’ятник Т. Г. Шевченкові — невід’ємна частина Харкова.

Найголовнішою ознакою мого трудового міста є його архітектура. У минулому столітті центр Харкова уособлював розкіш та індивідуальність, у тридцяті роки нашого століття — простоту і монументалізм пролетарської епохи. Але є у Харкова особливі ознаки — місця,

які уособлюють його самобутність: Держпром, «Дзеркальна течія»,

пам’ятник Кобзареві.

Особливо шанують харків’яни пам’ятник Тарасові Григоровичу Шевченку. Його встановлено в міському парку на вулиці Сумській. У минулі

роки парк належав університету, він так і називався університетським садом, а тепер він має ім’я Великого Кобзаря.

Пам’ятник розміщенний так вдало, що його видно з кожної алеї. До

того ж, шістнадцять фігур, які оточують постать Шевченка, розташовані

по спіралі навколо центрального пілона. Вони краще простежуються з бокових алей.

Постать Шевченка видно здалеку, вона гігантських розмірів, близько

шести метрів, тому перехожі мають змогу вдивитися в обличчя видатного поета. Скульптор так вдало передав риси його зовнішності, що, здається, можна уявити його вдачу: сміливість, допитливість, рішучість. Від усієї

постаті віє бунтарством і непримиренністю.

Усі шістнадцять фігур, розташовані навколо трикутного гранітного пілона, здаються удвічі меншими за Кобзаря, проте теж добре

простежуються. Особливо мене вражає жінка з немовлям на руках —

Катерина. Оскільки цей пам’ятник я знаю з дитинства, то не уявляю

Катерину іншою. Навіть читаючи твір, я бачу її саме такою, як на пам’ятнику. А далі, герої Шевченкових творів — гайдамаки, навіть повержені (одна постать лежача) вони дужі і вражаючі, бо вони — борці

за волю. І козак-запорожець, і миколаївський рекрут, і селяни показані закутими, але нескореними.

Усі інші образи — уособлення більш пізньої доби — доби революцій

і пореволюційних перетворень. І лише одна постать може бути уособленням усіх часів, це постать дівчини з книгою. Хоча в ній добре вгадується епоха років тридцятих, проте я вважаю її сучасною, бо нинішній

молоді теж властивий потяг до знань, а Харків вважається найкрупнішим студентським містом в Україні. Символічно і те, що композицію розпочато і завершено жіночими постатями, адже образ жінки у творчості Т. Г. Шевченка — це образ України.

Скульптор М. Г. Манізер і архітектор І. Г. Лангбард ставили своїм завданням показати значимість Великого Кобзаря для минулого, сучасного

і майбутнього. І це в тридцяті роки, коли українська культура потерпала

від культу сталінізму! А українські актори Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, Іван Мар’яненко, Олександр Сердюк залишили свій слід не лише в театральному мистецтві, а і в архітектурі, допомагаючи скульпторові у створенні пам’ятника.

Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Харкові було відкрито 24 березня 1935

року. Відтоді минуло багато часу, але кожний харків’янин пишається і тим,

що цей пам’ятник є одним із найкращих у світі, і тим, що він став невід’ємною частиною нашого давнього і вічно молодого міста.

ХАРКІВСЬКА СВЯТИНЯ

План

І. Пам’ятки духовності і мистецтва в історії Харківщини.

ІІ. Озерянська ікона Божої Матері — святиня Харківщини.

1. Мистецька значимість ікони.

2. Особливості ікони.

3. Релігійна значимість ікони.

ІІІ. Чим вражає мене Озерянська ікона Божої Матері.

У кожного народу є свої святині, ті особливі ознаки, які виділяють

його, роблять значимим. І ці святині певною мірою відбивають світогляд, традиції, духовність. Я не помилюсь, якщо скажу, що святиня Харківщини, Озерянська ікона Божої Матері, поєднала в собі значимість історичну, мистецьку і релігійну.

До образу Божої Матері звертались і звертаються безліч художників. Згадаймо прекрасні творіння митців епохи Відродження! Променисті і ніжні очі мадони… Вони ніби зазирають у душу і тамують усі болі і печалі.

Православні ікони завжди писалися за певними канонами: релігія привносила в лики святих аскетичні риси, проте незнайомі іконописці вдихали життя і в застиглі обриси. Ось чому очі святих так приваблюють

погляди. Озерянська ікона Божої Матері, створена невідомим майстром,

була у кожній оселі, будь то пишний маєток чи убога хатина. Бідні люди

оздоблювали ікону штучними квітами, багаті — обрамляли коштовними

кіотами, але всі вірили в чудодійну силу цієї ікони.

У Харківському історичному музеї поряд з етнічними експонатами

знаходяться і старенькі вилинялі образи, які прикрашали житло харків’ян, серед них — харківська берегиня, Озерянська ікона.

Про чудотворну Озерянську ікону розповідали дива: вона зцілювала людські недуги, допомагала калікам, оберігала житло, робила міцними сім’ї, стояла на сторожі миру. Та й сама приповість її появи

теж незвична. Говорять, що в невеличкому селищі Озерянка, поблизу Мерефи, косив селянин жито. Не помітив, як розрізав косою ікону

Божої Матері, яка невідомо як там опинилась. Відчуваючи свою провину перед Богородицею, впав чоловік на коліна і почав молитись,

а потім приніс образ додому, не перестаючи молитися. На ранок ікона

зникла, збентежений селянин пішов закінчувати косовицю. А прийшовши на поле, косар знайшов ікону на тому ж місці, тільки не пошматовану, а цілу. Відтоді і говорять про дивну силу цієї ікони, яку

на честь місця події названо було Озерянською. Іменем Озерянської

ікони названо було два харківські храми, які містили в собі розписи,

що свідчили про подію. А сама храмова престольна ікона мала дуже

багате оздоблення. Крім дерев’яного або металевого обрамлення —

кіота,— ікона прикрашалася рушниками і паперовими квітами. Біля

ікони обов’язково знаходилася лампада, яка засвічувалася під час

служби. Іконопис виконувався на дерев’яній дощечці, фарби накладалися рівними мазками, тому готовий витвір здається не намальованим, а надрукованим. Дуже рідко траплялися вишиті образи — їх

виконували невідомі майстрині і приносили в дар храмові. Озерянська ікона Божої Матері свідчить про високу релігійність харків’ян як

у минулому, так і тепер.

Харківська святиня вражає мене історією своєї появи. Шкода, що вона

дійшла до нас лише в численних копіях, бо оригінал було втрачено. Ми

не можемо остаточно судити про її мистецьку цінність, але її значимість

у дослідженні традицій Слобожанщини не перевершена.

МАЙСТЕРНІСТЬ Т. ШЕВЧЕНКА-ЖИВОПИСЦЯ

(За картиною Т. Г. Шевченка «Почаївська лавра з півдня»)

План

І. Живописна спадщина Т. Г. Шевченка.

ІІ. Особливості акварелі Т. Г. Шевченка «Почаївська лавра з півдня».

1. Великі можливості техніки акварелі у живописі.

2. Зображення архітектурного ансамблю Почаївської лаври.

Особливості архітектури храму, подвір’я та інших споруд лаври.

3. Зображення інших споруд Почаєва.

ІІІ. Велич таланту Шевченкапейзажиста.

Живописна спадщина великого сина України Тараса Григоровича

Шевченка вражає своєю майстерністю. Серед творів видатного художника безліч ілюстрацій до його поетичних творів, пейзажів, портретів.

Робота в археографічній комісії дозволила Тарасу Григоровичу відвідати різні куточки України і донести до нас живописні спогади про красу

рідного краю.

Мені ніколи не доводилося бути в Почаєві, але познайомившись із

живописним твором видатного майстра пензля, я була вражена його

красою.

Мабуть, дуже сильне враження справила на художника Почаївська

лавра, коли він так майстерно передав її величну архітектуру.

Твір виконано в техніці акварелі, яка дала змогу авторові передати

найменші відтінки не тільки пейзажу, але й власного настрою.

Біла струнка споруда, розташована в лівому верхньому боці картини

відразу привертає нашу увагу своєю величчю і легкістю водночас. На фоні

глибокого неба лавра вражає нас правильністю архітектури і точністю

форм. Вона чимось нагадує казковий повітряний замок, а величезна біла

хмара у правому куті картини підсилює це враження. Художник писав

картину знизу, з долини, тому споруда лаври так добре простежується

і здається такою чаруючою.

А вдивляючись у твір пильніше, можна побачити і великий мурований паркан, і невеликі, схожі на бійниці, віконечка валу. І тоді лавра ніби

втрачає свою легкість, стає міцнішою і приземкуватою, схожою на фортецю. На території лаври, крім головного храму, розташовано ще декілька приміщень, які складають єдиний архітектурний ансамбль, оскільки мають схожі ознаки (бані над будинками і стрункі шпилі з хрестами).

І лише один двоповерховий будинок, розташований трохи правіше по

центру, більше походить на палац. Можливо, що він служить житлом

якійсь визначній особі, можливо архієрею. Усі будинки архітектурного

ансамблю Почаївської лаври спираються на високі колони і мають безліч

вікон. Основною в ансамблі є споруда собору, над яким височіють три

бані з хрестами, під якими, напевно, містяться дзвони. Легкі ковані поручні, мабуть, призначені для сходів, адже лавра знаходиться на пагорбі.

І вся ця краса потопає в зелені дерев, які ледь-ледь погойдуються

вітром. У тіні дерев розташувалися невеликі, мабуть, одноповерхові споруди, які можуть теж належати лаврі.

Можливо, акварель Т. Г. Шевченка мала б піднесений настрій, якби

не убогий будиночок на передньому плані і самотня чоловіча постать із

костуром. Цей будинок знаходиться за парканом церковної споруди, за

ним ще один, більше схожий на клуню, бо не має навіть димаря, і невеличкий хлівець під усохлим деревом. Дах на будинку підпертий дерев’яними стовпами, які так контрастують із білими колонами храмових споруд. Маленькі віконечка будинку дивляться на вулицю, вони трохи скошені

і чимось схожі на дірки в стінах. Похилений тин і перекошене вориння

свідчать про малий достаток господаря, який, мабуть, попростував до церкви.

Майстерність Шевченка-художника найбільшою мірою виявилась

у цілісності і художній довершеності твору. Перед нами не просто твір

великого майстра пензля, а й громадянина, який правдиво відтворив

життя і побут жителів Почаєва.

ТВІР-РОЗДУМ НА МОРАЛЬНО)ЕТИЧНУ ТЕМУ

ХЛІБ — НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО

План

І. Свідчення, яке не вимагає доказів.

ІІ. Хліб дорожчий за коштовності.

1. За історичними даними.

2. Блокадний хліб Ленінграда.

3. Всупереч народній мудрості.

ІІІ. Хліб — геніальний витвір людства.

Кожна епоха дає свої поняття про цінності. Для епохи середньовіччя

характерне матеріальне збагачення, для епохи Відродження — духовне

зростання, для епохи сорокових років XX століття — завоювання і загарбання. З цього прикладу можна багато сперечатись, можна наводити

докази і свідчення, але одне є незмінним, те, що не вимагає доказів, твердження, що найбільше багатство — хліб.

Коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші коштовності. Матеріальні блага нічого не варті, коли голодні їх виробники.

Звернімося до історії: Радянський Союз у 1933 році продавав хліб за

золото, коли Україна гинула від голодомору. Недаремно старі люди такі

заощадливі, бо вони пережили це страхіття. Моя бабуся, даруючи мамі

свою каблучку, застерігала: «Бережи, може колись за неї виміняєш шматок хліба». У роки Великої Вітчизняної моя бабуся ходила на село вимінювати продукти за речі. А у 1947 році, коли в місті відмінили хлібні картки, село вимирало від голоду. Божевільні від голоду люди здатні були на

вбивство заради шматка хліба.

Одного разу в музеї я бачив шматочок блокадного хліба, одноденну

норму ленінградця. Я вжахнувся від побаченого, бо той сіро-коричневий

шматочок швидше нагадував землю, змішану з половою, ніж хліб.

Пригадую фільм, побачений у дитинстві. Ішлося про дореволюційне

село: господиня крає хліб, наділяє ним усю родину, а крихти змітає у долоню і їсть. Але були часи, коли хлібом не дорожили ні в місті, ні в селі.

Тоді він був дешевим. Ним годували худобу, він лежав на смітниках. Це

жахливо, коли хліб не шанують у місті, але ще більш жахливо, коли не

шанують у селі. Мене дивує, як хлібороб може не цінувати хліб! Народна

мудрість навчає нас: «Хліб — усьому голова», «Є хліб — буде й пісня».

І дійсно, без хліба не буває смачною найвишуканіша страва, а пісню заводить лише сита людина.

Хліб — це геніальний витвір людини, у якого немає конкурентів.

Хліб — це святиня. Не даремно хлібом і сіллю зустрічають бажаних гостей, хлібом-сіллю благословляють матері своїх дітей. І це не тому, що хліб

і сіль — основні продукти, а тому що це уособлення рідної землі, символ

праці і надії на майбутнє. Хліб — це міра совісті і людяності.

БРАТИ НАШІ МЕНШІ

План

І. Ми пишаємося дружбою тварин.

ІІ. Допомога представникам тваринного світу.

1. Підгодовуймо тварин!

2. Ми в боргу перед собакою.

3. Людина не має права бути жорстокою.

ІІІ. Тварини ввіряють нам життя.

Район, в якому я живу, достатньо молодий. У нас тут багато шкіл і дитячих садків. Щовечора як висипе дітлахів на вулицю — весело, гамірно.

Багато хто з жителів району виводять на прогулянку своїх четвероногих

вихованців. Подивишся, хтось веде породисту собаку у вишуканому нашийнику на шкіряному поводку, а хтось маленьку дворняжку на мотузочку, але з таким почуттям гідності, наче це представник найціннішої

собачої породи. І є чим пишатися, дружбою братів наших менших і довірою, яку вони нам виявляють.

Дивно, що в період економічної нестабільності держави, коли багато

хто з людей не може дозволити собі повноцінного харчування, люди підгодовують тварин. Недалеко від будинку, в якому я живу, є невеликий ставок. Навесні туди злітаються дикі качки. І жителі мікрорайону взяли над

ними опіку. Пташок ніхто не кривдить, вони стали майже ручними. А того року, коли наше місто було на грані екологічної катастрофи (злива затопила очисні споруди і залишила місто без питної води), люди вистоювали довгі черги до машин із водою, щоб забезпечити свої сім’ї, але не забували і про безпритульних тварин.

Іноді я спостерігаю, як старенька бабуся, наша сусідка, підгодовує дворових собак. Спочатку мешканці будинку сварили її, мовляв, не принаджуйте, на що вона відповідала незрозумілими для нас, дітей, словами:

«Собачу пайку їмо, дитинко». А потім розповіла нам старовинну легенду

про те, як Бог покарав людей за гріхи голодомором. І тільки виття голодної

собаки змусило його змилостивитись. Так що виходить, що ми в боргу

перед собакою.

Мені здається, що все одно ми замало добра робимо для тваринного

світу. Чи завжди ми чуйно ставимось до всіх тварин? Мабуть, що ні. Часто ми любимо тільки своїх четвероногих друзів і без вагань ображаємо

чужих або безпритульних, нічиїх. Бувають випадки, коли батьки, виконуючи примху своєї дитини, приносять в дім кошеня, пташку, собача,

а потім, коли дитина натішиться, викидають безпомічну тваринку на вулицю. Мене вражає така безвідповідальність, стає соромно за людську

підступність і несправедливість.

Я переконана, що представники тваринного світу, брати наші менші,

дають нам значно більше, ніж ми їм. Вони дарують нам ласку і відданість,

свою приязність і любов. Вони ввіряють нам своє життя. І ми не маємо

права не виправдати їхню довіру.

ТВІР-РОЗДУМ НА СУСПІЛЬНУ ТЕМУ

Я — СИН СВОГО НАРОДУ

План

І. Відчуття причетності до свого народу.

ІІ. Моя доля — Україна.

1. Дитячі спогади.

2. З любов’ю до матері Батьківщини.

3. У пошуках щастя.

ІІІ. Рухати Україну вперед мені під силу.

Жоден філософ не може точно сказати, коли до людини приходить

відчуття належності до свого народу. І хіба можливі тут узагальнення?

Напевне, ні. Але всі стежки ведуть у дитинство.

Мені було лише три роки, коли було проголошено Незалежність України, але я добре пам’ятаю, що це було свято. На центральному майдані

міста купчилися люди. Майоріли блакитножовті прапори. І хоча моросив дощ, люди не збиралися розходитись. Лунали пісні і промови. Але

мене захопила пісня про Сагайдачного, який «проміняв жінку на тютюн

та люльку…» Я ще не міг усвідомити як то проміняти на щось інше власну дружину, але чітко уявляв самого Сагайдачного. Здавалось, що козацький ватажок був десь поруч, на майдані.

Коли я підріс, то почав захоплюватись історією, прочитав безліч книжок про минуле українського народу. І лише недавно зрозумів, що цього

замало. Легко любити Батьківщину, коли вона багата і могутня, значно

важче — слабку і незахищену. Та хіба справжні сини покинуть напризволяще хвору матір? А Батьківщина у кожної людини тільки одна, як і мати.

Я не засуджую тих людей, які емігрували за кордон у пошуках кращої

долі. Але впевнений, що вони глибоко нещасні. Можна мати матеріальні

блага, але не мати можл

Категорія: Шкільні твори | Переглядів: 31348 | Додав: AlinaV | Рейтинг: 3.1/35
Всього коментарів: 3
0
3 настя  
380971312645

0
2 Алекс  
хочу краще писаты шкшльнi твори .

0
1 Люда  
kzkzkz

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Травень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Copyright MyCorp © 2020
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz