Свято мови

Мета. Виховати в учнів любов до рідної мови, праг­нення розвивати її надалі, збагачувати, шанувати, зберігати її, мов коштовний скарб.

Вступне слово вчителя

9 листопада — День писемності. Це свято вшано­вує вся наша держава. Ми зібрались, щоб вшанувати нашу рідну мову, бо вона — життя духовного ос­нова. Цивілізоване суспільство не може існувати без мови — засобу спілкування між людьми, засобу ви­раження думки і передачі досвіду сучасникам і на­ступним поколінням.

Опановувати мову людина починає з дня народження. Спочатку — прислухаючись до слів матері, рідних, згодом — вимовляючи звуки, склади, слова. Протягом життя — змалку і до останнього подиху — людину супроводжує мова. Слово — найточніший кінець, яким можна доторкнутися до найніжніших рис в людському характері, до найпотаємніших ку­точків людської душі, до найсокровеннішого. Сло­вом можна створити красу, а можна і спотворити. Ви будете чути прекрасну мову кращих синів і дочок України, які своє слово поставили на сторожі честі, совісті. Прекрасна наша мова, бо писалась людьми з незглибимими душами, кров'ю гарячих сердець. Це — мова самого народу. Це — мова Кобзаря, якого ми  любимо і яким пишаємось, якого знає і шанує весь світ. Слово — чисте і міцне, мов криця, геніальної Лесі Українки, майстрів поетичного слова — М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, В. Симоненка. Л. Костенко, С. Воробкевича, О. Підсухи, Д, Білоуса. Во­ни прагнули, щоб мова, ніби зеленовіттям, огорнула всю Україну.                                                              

1-а учениця. «Слово до слова— зложиться мова», — говорить народна мудрість. «Найбільша і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схо­ванка людського духу, його багата скарбниця, в яку на­род складає і своє давнє життя, і свої сподівання, досвід, почування,» — це слова П. Мирного.

«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови,  не може й сам викликати поваги До себе»,— наголошував О. Гончар.

«Любіть Україну, у сні й наяву, вишневу свою Ук­раїну, красу її вічно живу і нову, і мову її солов'їну,»— закликав наш земляк; В, Сосюра. А як же виникла наша мова? Звідки почався її розвиток?

Ведучий. "Історія — свідок минулого, повчальний приклад для сучасності, застереження на майбутнє», — так сказав мудрий іспанець Сервантес. Тож загляньмо, образно говорячи, в темряву віків.

Ведуча. Наші пращури-слов'яни починали з вив­чення алфавіту, створеного великими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Перший твір під назвою «Апостол» з'явився у Львові 1574 p., надрукований Іваном Федоровим. Сучасна українська літературна мова пов'язується з конкретною датою — виданням «Енеїди» І.П. Котляревського у 1798 році.

Ведучий. Так, із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її розвитку — це тернистий шлях боротьби. Багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна мова, мужньо знесла вона наругу царсь­ких посіпак, шляхетсько-панських поневолювачів. :ч, Ведуча. Перетерпіла наша мова дикунський цирку­ляр царського міністра Валуєва 1863 р,, який заборо­нив друкувати книги українською мовою, а в 1876 р. вийшов указ російського царя Олександра II про за­борону друкування нот українських пісень, 1864 р. було закрито всі українські театри.

Цареві блюзні і кати,

Раби на розум і на вдачу,

В ярмо хотіли запрягти

її, як дух степів, гарячу,

І осліпити й повести

на чорні торжища, незрячу.

Ти вся порубана була,

як Федір у степу безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів тупіт мідний,

але свій дух велично-гідний,

як житнє зерно, берегла.

1-й учень. «Енеїда» — перший друкований твір, написаний живою народною мовою всупереч тогочасній традиції користуватись книжною українською мовою  на письмі.

Так, Котляревський у щасливий час,

Вкраїнським словом розпочав писати

що виглядало на жарт, не раз,      

та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,    

а розгорівсь, щоб всіх нас зігрівати.

Саме Котляревському вдалось добитися визнання української мови як літературної,  утвердити її в правах громадянства. Українська мова в його творах, мов коштовний самоцвіт, заіскрилась, і тисячами барв.

2-й учень. Ще одна дата (вважаємо її доленос­ною) - 1840 рік, коли вперше було видано твори T.Г. Шевченка. З того часу українська літературна мова стала на важкий, але плідний шлях розвитку.

 «...Ну що б, здавалося, слова,

Слова та голос— більш нічого

А серце 6'ється, ожива, як їх почує», — писав Кобзар. Під пером великого Шевченка українська мова загріла всіма барвами. На сторожі людської гідності?, честі поставив він слово:

Добре, ведіть, показуйте ,

нехай стара мати навчається, як дітей тих

нових доглядати.

Показуйте! За науку не турбуйтесь

буде материна добра плата, розпадеться луда

на очах ваших неситих, побачите славу,

живу славу дідів своїх, і батьків лукавих.

Не дуріте самі себе, учітесь, читайте,

і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь,

бо хто матір забуває, того Бог карає,

того діти цураються, в хату не пускають.

2-а учениця. Поезія Лесі Українки чиста і міцна, мов криця. Її слово чарує, і захоплює, і кличе до боротьби «за добро, щастя й волю всіх».

Я не на то, слова, ховала вас

і напоїла кров'ю свого серця,

щоб ви лилися, як отрута млява,

І посідали душі, мов іржа.

Промінням ясним, хвилями

буйними, прудкими іскрами

летючими зірками, палкими

блискавицями-мечами,

хотіла б я вас виховать,

слова!           

Слово, чому ти не твердая криця

що серед бою так ясно іскриться,

чом ти не гострий, безжалісний меч,

той, що здійма вражу голову з плеч?

Ти — моя щира, гартована мова,

я тебе видобуть з піхви готова,

тільки ж ти кров з мого серця проллєш,   

вражого ж серця клинком не проб'єш.      

Вигострю, виточу зброю іскристу,             

скільке достане снаги мені й хисту,

потім її почеплю при стіні, іншим на втіху,

на смуток мені.                                       

Так,   Лесине   слово   —   дивовижне,   бо   писане геніальною донькою свого народу.

Учитель. Ми вже згадували про Валуєвський цир­куляр. Ось кілька цитат з нього (1863 p.):

«Обучение во всех учебных заведениях произво­дится на общерусском языке и употребление мало­российского языка не допускается». А коли Ва­луєвський циркуляр було доповнено Ємським ука­зом, то заборони часом доходили до абсурду: заборо­нялось вживати слова «Україна», «українець»; на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві за­боронили виголошувати промови українською мо­вою. І.І. Огієнко так описував наслідки заборони на українські пісні. Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому, або по-московському, тож і дово­дилось перекладати «Ой не ходи, Грицю, та й на ве­чорниці». Навіть деякі відомі люди негативно стави­лись до нашої мови. Карамзін — російський пись­менник, називав її «варварським язиком». В. Бєлінський — російський критик, говорив так: «Мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот мало­российского языка». Але, разом з тим, нашу мову лю­били і захоплювались нею О. Пушкін, О. Герцен, О. Купрін, згодом — В. Маяковський і багато-багато інших цінителів слова. Ось в яких умовах існувала наша мова, проте жила, збереглася.