Педагогічна діяльність С.Ф.Русової

ВСТУП

Нинішній непевний час українського шкільництва та педагогіки сягає у 20-3 0-ті роки, коли тоталітарний режим обірвав процес відродження української національної системи освіти та виховання, що мав місце в У HP, та в період "українізації" в У РСР. "Марш мільйонів на шляху до української школи" було зупинено. Розпочався шалений наступ на здобутки української культури, освіти, науки. Школа була перетворена на засіб геноциду проти українців, головним завданням якого стала русифікація корінного населення, спотворення його національного світогляду, свідомості, характеру, відлучення від традицій, звичаїв, культури свого народу.

Активні просвітителі, що виявили себе у процесі розбудови національної системи освіти і виховання, С.Ф. Русова, М.С. Грушевський, 1.1. Огієнко, Н.Д. Полонська-Василенко і чимало інших зазнають переслідувань та принижень, їхні праці забороняються. Пізніше така ж доля спіткала видатного українського педагога Григорія Вашенка.

Сьогодні ми повертаємося до їхньої спадщини, яка є цінним дороговказом на шляху розбудови української національної школи. Цій проблемі присвятила своє життя Софія Федорівна Русова — видатний педагог, історик, письменниця, видавець, громадський і політичний діяч України, світогляд якої склався у процесі спілкування з визначними діячами української культури: М. Старицьким, М. Лисенком, П. Чубинським, М. Драгомановим, В. Антоновичем, Русовим та ін.

Народилася Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) у 1856 р. у с. Олешня на Чернігівщині в аристократичній сім'ї, її батьки були іноземного походження: батько, Федір Ліндфорс, шведського, а мати, Ганна Жерве, французького. Софія, зростаючи в українському середовищі, серцем і душею прийняла біль України і віддала всі свої сили на визволення її народу з темряви.

Педагогічну    діяльність    Софія    розпочала    у    1871    р. П'ятнадцятирічною дівчиною разом із сестрою Марією організувала  перший у Києві український дитячий садок. Про цей період свого  життя Софія згадувала: "Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві   шкільної   округи   Антоновичеві,   він   з   недовір'ям похитав головою: "Ви самі ще дитина... Хто ж вам довірить дітей". Але все ж дав свій дозвіл". З цього часу і аж до смерті (померла 1940 р. у Празі) вона невтомно і незрадливо працювала на ниві українського шкільництва.

Ким тільки не доводилося працювати С. Русовій: вихователем дитячого садка, вчителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інституті в Києві, у Кам'янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної Ради, головою Департаменту дошкільної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії тощо.

Хоч якими б питаннями державної, наукової чи громадської діяльності займалася С.Ф. Русова, проблеми виховання і освіти української молоді у неї завжди були на першому плані. Дітей вона вважала найдорожчим скарбом, і тому постійно піклувалася про зростання майбутнього народу. Аналізуючи стан тодішнього навчання української молоді, С. Русова гнівно засуджувала колоніальну систему освіти, яка калічила розум і душу дітей, кидала їх на розпуття. Школа засуджувалася нею як така, що не відповідає національному духовному складові українського народу, а народ зневірився у такій школі. З цієї причини С.Ф. Русова все своє життя присвятила пошукам шляхів створення і розбудови української національної школи. Куди б не кидало її життя — працюючи на Чернігівщині, в Києві, Кам'янець-Подільському, перебуваючи в еміграції, педагог-просвітитель відкриває нові школи, дитячі садки, в яких навчає дітей, допомагає вчителям та вихователям по-новому підійти до виховної справи. Прикладом творчого, мистецького розуміння освітнього процесу є створені нею український буквар, читанка, посібники з географії Європи, географії позаєвропейських країн тощо.

Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педагогіки: "Дошкільне виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Дидактика", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Моральні завдання сучасної школи", "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа" та ін.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опубліковано. Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список; серед них найбільш фундаментальними є "Соціальне виховання, його значення в громадському житті", "Практичні поради до виховання дітей", "Національна школа у різних народів", "Середньовічні університети".

Рукописи книг С.Ф. Русової "конають" у колись головному архіві України, досі залишаючись невідомими українському читачеві. Дивна доля дивної жінки, унікального педагога ще не знайшла свого літописця, котрий проаналізував би її, бо кілька статей про С.Ф. Русову ще не створюють її творчого педагогічного портрета, а ми, її нащадки, "безмежно вдячні" цій прекрасній жінці, яка не злякалася в'язниць і утисків, не спинилася на вихованні лише своїх дітей, а їх було четверо. Зазначимо, що за "українофільську діяльність", як писала сама С.Ф. Русова, її не раз заарештовували. Зокрема, двічі вона сиділа у київській Лук'янівській в'язниці, а також у Катеринославі та Харкові. Ми вдячні їй за ту педагогічну спадщину, що, безумовно, принесе велику користь працівникам дошкільного виховання, вчителям і широкій педагогічній громадськості.

її невтомна педагогічна, наукова та громадська діяльність була спрямована на розробку концепції національної освіти і виховання. Українська національна школа, на думку С.Ф. Русової, має на меті виховати українськими засобами розумну, працьовиту дитину, не відірвану від свого рідного народу, а навпаки — пов'язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вона виростає.

З таких дітей Україна справді мала б рідних синів — щирих робітників на ниві народній, творців її майбутньої літописної долі. Отже, національна система освіти і виховання має формувати національне свідомих громадян української держави. Ці пере­конання С.Ф. Русової стали нормою її життя, науковою позицією, мірилом справжньої духовної цінності.

На жаль, і в умовах незалежної суверенної України часто здійснюється безнаціональне виховання, що веде до подальшого духовного занепаду та, за висловом О. Потебні, "спідління нації".

С.Ф. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо мають здійснюватися прилучення дітей до національної культури та етнізація особистості. Педагог стверджує: "Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному грунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національне свідома дитина". Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мислення, засвоюються нею мораль, історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти і виховання Софія Русова надзвичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостом, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий "ранок", пише С.Ф. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає слабкою, з хисткою волею й небезпечними нахилами.

У своїх працях "Націоналізація дошкільного виховання", "В дитячому садку", "Дошкільне виховання" та ін. С.Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання та виховання дітей: досліджує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів (садівниць) тощо.

Не применшуючи ролі дошкільного виховання, Русова виключне значення у зрощуванні дітей надає матері, називаючи її найкращим керманичем, природною вихователькою.

С.Ф. Русова не визнає альтернативи національному вихованню, вважаючи, що тільки національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти. Вона прагне, щоб педагог не був скутий догматичними циркулярами, якими визначаються зміст освіти та добір методів навчання. Вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної програми, у використанні форм та методів навчальної діяльності.

Головним завданням педагога С.Ф. Русова вважає розвиток самостійності дитини. Треба "не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу".

С.Ф. Русова категорично засуджує бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування в навчальному закладі жвавого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.

С.Ф. Русова переконана в тому, що в рідній школі розкриватимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармонійного розвитку. Це можливо за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини; національним; відповідатиме соціально-культурним вимогам життя; буде вільним, незалежним від певних вимог на ґрунті громадської організації.

Рідна, українська, школа, на думку С.Ф. Русової, є першою політичною і соціально-педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту, скидає ту кригу байдужості, якою скуто було його серце за часів утисків і пригноблення вільної думки, його національної свідомості. Варто прислухатися до цієї позиції видатного педагога і державного діяча і в наш час, бо неувага держави до розбудови національної школи сьогодні гальмує розвиток самої держави.

У демократичній рідній школі весь зміст освіти й організація навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні традиції українського народу, здобутки національної культури, особливості української дитини. Остання, підкреслює С.Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість; тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість.

Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність врахування індивідуальних особливостей дітей. Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель та батьки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили.

С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя.

Провідним методом виховання С.Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина. У зв'язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси.

Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, самоаналізу. Вчитель, батьки повинні використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, аби виробити в дітях власні судження, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою "мужність, добре серце і правдиве поводження".

С.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до самоізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду псевдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С.Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями".

Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С.Ф. Русова доходить висновку, що прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить народи Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С.Ф. Русова, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Провідне місце у навчанні, фізичному і духовному зростанні дітей С.Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національне свідомим українцем, що володіє високим рівнем культури, педагогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на практиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалі­зму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або погроз. На переконання педагога, любов до дітей — той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахищеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, переслідування, безправність у всіх сферах життя негативно позначаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Суспільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме можливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людинотворчу місію в суспільстві.

Роки, що минуло з часу проголошення незалежності Української держави, позначене інтенсивною розробкою та утвердженням законодавчо-концептуальних засад відродження і забезпечення життєдіяльності національної системи освіти, спрямуванням її на нові соціально-культурні орієнтири, переосмисленням та об'єктивним висвітленням українського історико-педагогічного процесу, усвідомленням сутності внеску у його розвиток незаслужено забутих освітніх діячів і педагогів минулого. У цьому контексті аксіоматичними видаються широкі дослідження творчої спадщини подвижників національно-культурного поступу кінця XIX - початку XX ст. та міжвоєнної доби О.Барвінського, А.Волошина, А.Животка, Б.Заклинського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, С.Сірополка, І.Стешенка, І.Ющишина, здійснені в 1991-2001 pp.

Лише після проголошення суверенності України предметом наукового аналізу стала багатогранна педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федорівни Русової (1856-1940) - педагога європейського рівня, визначного громадського діяча, літературного критика, мемуариста, життя якої було і залишається прикладом служіння українському народові в його прагненні до волі, до утвердження державності, національної системи освіти й виховання.

Яскравою сторінкою життєпису Софії Русової є 1922-1940 pp. - період еміграції в Чехо­словацькій Республіці, де, як і тисячі інших борців за державну незалежність України, вона опинилася після поразки національних визвольних змагань 1917-1920 pp. і де закінчився її життєвий шлях. Тут найповніше виявився її талант як організатора українських шкіл і наукових установ, педагога-практика, вченого; знайшла своє продовження започаткована на рідній землі громадська культурно-освітня діяльність; міжнародного характеру набула популяризаторсько-просвітницька робота. В еміграції вийшли друком її найфундаментальніші праці, провідні положення яких і сьогодні не втратили своєї суспільно-педагогічної актуальності. В умовах колишньої УРСР вони були недоступними, а тому впродовж півстоліття залишалися не відомими ні науковцям, ні, тим більше, широкому загалу.

Водночас іще на початку XX ст. творчий доробок С.Русової привернув увагу передової частини громадянства наддніпрянської та наддністрянської частин України. Так, огляди, рецензії, коментарі, замітки, у яких оцінювалися його окремі аспекти, перед Першою світовою війною були вміщені в періодичних виданнях царської Росії ("Украинская жизнь") та Буковини й Галичини ("Каменярі", "Літературно-науковий вісник"). У 1913-1914 і в 1918рр. на сторінках "Літературно-наукового вісника" побачила світ трилогія Н.Романович-Ткаченко "Мандрівниця", присвячена громадській діячці і написана з використанням фактів із її біографії. Але найбільше прижиттєвих публікацій про С.Русову з'явилося в 1920-х-1930-х pp. у західноукраїнських часописах. Л.Білецький, Д.Дорошенко, Н.Дорошенко, О.Дучимінська, А.Животко, У.Кравченко, К. Малицька, М.Омельченко, М.Рудницька, М.Шаповал, Я.Ярема та ін. висвітлювали основні віхи життя і праці Софії Русової як взірець для наслідування молодшими поколіннями організаторів та учасників національно-культурного руху в умовах відсутності власної держави, наголошували на її внеску у розвиток національної освіти і педагогічної думки.

У міжвоєнний період перші спроби наукового осмислення місця і ролі С.Русової в українському національному державотворенні, осягнення суті її творчої спадщини були здійснені за межами України: на Далекому Сході - К.Слоновською, у США - Б.Залевським, у Чехословаччині -В.Лащенком. Із публікацій представників української діаспори другої половини XX ст. заслуговують на увагу статті про Софію Русову В.Єрмоленко, Н.Ліндфорс-Михалевич, О.Лятуринської, Г.Мандрики, Ю.Русова, О.Русової-Базілевської.

Початки русовознавства в незалежній Україні пов'язані з розсекреченням архіву С.Русової в 1990р. Із 1992р. вивчення творчих надбань вченої включено до програми з історії педагогіки України для всіх спеціальностей педагогічних інститутів, а в 1994 р. біографічні відомості та положення кон­цепції української національної школи Софії Русової знайшли відображення в курсі лекцій "Історія української школи і педагогіки" В.Кравця (Тернопіль, 1994).

В останні роки, особливо у зв'язку з відзначенням у 1996 р. 140-річчя від дня народження С.Русової, вийшли друком окремі наукові праці, статті у фахових виданнях Н.Дичек, І.Зайченка, Н.Калениченко, В.Качкана, Є.Коваленко, З.Нагачевської, О.Проскури, О.Сухомлинської, у яких аналізуються громадсько-педагогінна діяльність і провідні ідеї науково-теоретичного доробку вченої; відбулися всеукраїнські науково-практичні конференції, педагогічні читання (Івано-Франківськ, Київ, Ніжин-Чернігів та ін.). Завдяки цьому ім'я і творча спадщина Софії Русової повертаються в теорію та практику української національної системи освіти.

Важливі грані громадсько-культурної діяльності та педагогічної творчості Софії Русової розкривають дисертаційні дослідження І.Пінчук - "Освітня діяльність і педагогічні погляди С.Русової (1856-1940) (1994); Н.Маліновської - "Методика використання лінгводидактичних ідей С.Ф.Русової у навчанні дошкільників переказу художніх текстів"; В.Сергеєвої - "Проблеми дошкільного виховання в педагогічній спадщині Софії Русової" (1997); Г.Груць - "С.Русова і просвітительський рух в Україні" (1999).

Проте переважна більшість праць сучасних дослідників стосується життя і просвітницько-педагогічної роботи С.Русової на рідній землі. Якщо ж аналіз еміграційного доробку вченої і здійснюється, то він подається або в контексті іншої проблеми, або не охоплює всього спектру її діяльності та творчості за межами України.

Багатогранність творчого доробку вченої останніх 18 років життя, його значення для сучасної теорії та практики національної освіти й виховання і недостатнє вивчення покликали до життя пропоновану читачам наукову розвідку "Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції". При цьому поняття "творча спадщина" автором трактується як результат діяльності Софії Русової, спрямованої на розгортання українського культурно-освітнього процесу в еміграції, організацію українських навчальних закладів і наукових установ у ЧСР, розвиток національної педагогічної думки, що знайшла відображення в її опублікованих і рукописних працях 20-х-ЗО-х pp. XX ст.

5. У педагогічних творах Софії Русової 1922-1940 pp.: