Радянський уряд, яким керував Йосиф Сталін, вимагав від робочих все
більше хліба, м’яса, молока. Бідні селяни перебивались з хліба на картоплю, але
згодом і цього не стало. Люди ховали картоплю, зерно в ями, де тільки можна, та
нічого не втаїли від ока збирача. Одного разу збирачі знайшли трішки картоплі в
погребі однієї сім’ї. Ті якраз обідали. Збирач побачив у трьохлітньої малечі
картоплинку, відібрав її, розтоптав ногою. Дитя заплакало і лишилося голодним.
Ось яке страшне лихо – цей голодомор.
Перший ведучий. Шановні друзі! Сьогодні ми зібралися в цій залі для того,
щоб увіковічнити пам’ять по тих, хто прийняв мученицьку смерть 76 років тому – в
1932–1933 роках. І день проведення нашого вечора пам’яті вибраний не випадково.
22 квітня – день народження вождя пролетаріату саме В. Леніна. Бо основними
ініціаторами знищення українців голодом були саме Ленін і Сталін. І ми сьогодні
тавруємо пам’ять про Леніна і підносимо пам’ять поро невинних мучеників.
У цей час учні-читці проходять до своїх місць за столом, на якому
розламана хлібина, поруч – кетяг калини, гілочка зеленого барвінку, букет
свіжих квітів, перев’язаних чорною стрічкою, свічка у підсвічнику. Лунає музика
(„Реквієм” В.-А. Моцарта). Упродовж композиції вона лунатиме то тихіше, то
гучніше.
Перший ведучий під звуки музики підходить до столу і запалює свічку.
Перший ведучий. Літа 7441 від сотворення світу (літа 1933 від Різва
Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні
потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто
не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей, і ще
не народжених – у лонах матерів.
Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля –
перевернутися – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля
обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі совами тривогами і
надіями. Ми — єдині спадкоємці всього, що було.
То ж пом’янемо хоч сьогодні, із запізненням у декілька довгих десятиліть
мовчання тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян,
жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.
Хвилина мовчання. Звучить музика.
Не звільняється пам’ять
Відлунює знову роками
Я зітхну. Запалю обгорілу свічу
Помічаю. Не замки-твердині, а храми
Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.
Піднялись. Озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної гори.
Надійшли. Придивляюсь:
„Вкраїна. ХХ століття”.
І не рік, а криваве клеймо „33”.
Рік 33-й. Клятий холодний,
З голоду пухне село.
Вже чиясь мати встати не годна:
– Смерть опустила крило.
Була весна, був 33-й рік.
Оракули, і ті чомусь замовкли.
Хоча б десь блимнула нічна сова,
Судомних днів стражденна оркестровка.
Зникала новороджена трава.
Засідання в Кремлі. Сценка
Хоч якою очевидною була зумисність голоду 1932–1933 років, правду про
нього більшовики ретельно приховувати. За часів, коли Україна входила до складу
СРСР, тоді було почути бодай слово про найбільшу з несправдливостей, заподіяних
нашому народові за всю історію. Застрашені українці, яким пощастило пережити
голод, мовчали про нього, щоби вберегти себе і свої сім’ї. Та забути жахи
голодомору люди не могли. Спогади сотень очевидців оприлюднені тільки зараз,
коли Україна здобула незалежність.
Все таємне стає колись явним.
Як би вже і куди не ховав!
Тую істину знають спрадавна
Архіваріуси всіх держав.
Та і як заховати той голод?!
Не поміститься в жоден архів.
Він тече через страдницький жолоб.
І ні дна в нього, не берегів.
Та і як заглушити той стогін?
Його, врешті, почув цілий світ.
Ні зрівняння, і ні аналогій.
Втаємничений весь небозвід.
Не забути ні болю, ні гніву.
Чоловіче, собі помелись!
Що таємні посли і архіви?!
Час усе проявляє колись.
Ведуча. Історична довідка.
Історик. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. У
1933 році Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, говорив: „Ми,
безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян
поліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки
запеклі вороги радянської влади”. Після такої заяви мало хто міг наважитися
висловити іншу точку зору.
Не наважувалися сказати правду не тільки при Сталіні, а й при інших
вождях-генсеках цілих 60 років. У жодних підручниках історії не можна було
знайти жодного слова про голодомор.
Ось перед вами таке колись шановане видання „Історія Української РСР”
1981 року видання. На сторінках 329–329 читаємо: „В останні роки першої
п’ятирічки внаслідок труднощів реконструктивного періоду стався тимчасовий спад
рівня сільськогосподарського виробництва. Знизилися врожайність і валові збори
сільськогосподарських культур, скоротилося поголів’я худоби, мали місця істотні
продовольчі труднощі. Особливо ускладнилася господарська обстановка восени 1932
року у зв’язку з необґрунтованим завищенням хлібозаготівельних планів. Щоб
виправити становище, з державних фондів колгоспам видали продовольчу, насіннєву
і фуражну позики. Було скасовано попередню систему заготівлі зернових культур і
встановлено для колгоспів і одноосібних господарств тверді зобов’язання перед
державою. Заборонялося давати додаткові завдання колгоспникам і одноосібникам,
які виконали обов’язкову поставку зерна державі. Лишки продукції вони могли
реалізувати в колгоспній торгівлі за високими цінами, які складалися на ринку”.
І все. За 1933 рік – ні слова. далі йде мова вже про другу п’ятирічку.
Ось бачите, як добре тоді було! Ніхто не забирав у селян останньої
зернини, не було ніякого голоду, а ще й позику селянам давали, а лишки продуктів
дозволили продавати за ринковими цінами.
Яке лицемірство! І написано це нашими шановними істориками-академіками
через 50 років після голодомору. Сталін давно був уже на тому світі, а вони все
брехали і обдурювали народ. І найжахливіше в цій брехні було те, що всі щиро
вірили в те, що їм „подавали” і не думали підозрювати радянський уряд у брехні.
Так ось чому по голодомор не знають ні вчителі, ні наші батьки, ні дідусі
з бабусями. Звідки ж модна було про це дізнатися, якщо не було ніякої інформації,
бо правда приховувалася, і то дуже пильно!
Справді інформацію про голод 1933 року було віднесено до розряду
державних таємниць особливої значущості.
Схоже, що не дуже поспішають оприлюднювати цю тему і тепер. Минуло 70
років від тої страшної трагедії, а діти в школі й досі не знають про це.
Займаються цією проблемою хіба що поодинокі ентузіасти, а решта „хранит
гордое молчание”. Уже й Президент України підписав Указ про широке
висвітлювання голодомору 1932–1933 років, а віз і нині там. Засоби масової інформації
чи не соромляться висвітлювати ті події. Чи банан ви читали, чи чули по радіо,
чи бачили по телебаченню щось про голод? Тільки студія „1+1” показала фрагменти
історичного фільму про ті страшні роки.
Отже, давайте про це говорити голосно ще і ще, і не тільки в цій залі.
Вірш „Жалива правда”
В жахливий час зникає раптом жах
Аби не збожеволіти завчасно!
Збирає Пам’ять на гірких полях
Людську зневагу, що вродила рясно!
І каменіє з нелюдського страху!
Куди не глянеш – скривджені мерці.
А як же ті живі?! Під смертним дахом.
...На цвинтарі розкажуть чебреці
Та цвинтарів якраз-то і нема.
...Ні сповіді, ні навіть домовини.
Без тризни поховала всіх зима.
Ніхто, ніде – і кущика калини.
І півстоліття правдоньки – ні з вуст.
Чи, Господи, то не страшна крамола?!
Та ж мусить скрізь дзвонити Златоуст,
Щоби не повторилося ніколи!
Вірш „Дівоча сльоза”
Плаче Таня.
На возі з мерцями.
Вона, людоньки, ще ж бо жива...
А везуть вже до смертної ями.
Забарилися десь перезва.
І нема кому косу розплести.
Повмирали і дружби, й дружки.
Отака українська сієста.
Отакії московські стрічки.
Дочекалася свого весілля.
Мертві хлопці...
Усі женихи!
Наречена поверх, як неділя.
А ще вище – чужії гріхи.
Серед білого дня стало темно.
Що, гробарю, ти Богу сказав?!
Покотилась, як сонце, на землю
Та остання дівоча сльоза.
Сценка „Хлопчик
Вірш „Вічний монолог”
Я ще не вмер...
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки.
В колиску ясночулу...
Я чую запах квітів. Я не вмер...
А небо стрімко падає додолу
Тримайте хтось.
Хоча б за коси верб.
Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!
Окраєць ласки.
Чи хоч з печі диму?
В клітинці кожній – озеро води.
Я ще не вмер.
...Усі проходять мимо.
...А житечко моє таке густе.
...А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те.
Та я вже цього не побачу.
Вірш „Біла молитва братика”
Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку...
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.
Таж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий,
Бозю, що там у тебе в рці?..
Медична довідка
Голод – то такий фізіологічний феномен, який нищить нормальну психіку,
гасить емоції і волю до боротьби. У багатьох споминах жертв голоду (наприклад,
у Книзі-меморіалі „33-й; Голод”) засвічується, що тривале голодування
призводить до апатії і деморалізації людської свідомості, відбирає сили для
боротьби. Голод призводив бо божевілля і канібалізму. Дистрофія нищила розум,
свідомість людей, перетворювала їх на тварин. За таких умов фізичний опір був
неможливим.
Голод руйнував громадські і суспільні зв’язки, кожен голодуючий думав
лише про те, як би врятуватися від смерті. Але порятунку не було.
Вірш „Українська нестерпна сюїта”
Українська нестерпна сюїта...
А навколо – одна сон-трава.
Умирать почали... у квітні.
Коли всюди і все ожива.
Ні живої води... ні порому,
Що єднає життя на порі.
Чи ж то легко смеркать молодому
На ранковій веселій зорі?!
Вже і проліски, і блавати...
Ще би трохи – і садж зацвів!
Як було тим очам закриватися
Під лункий солов’їний спів?!
...Умирать почали у квітні.
Вірш „Ні труни, ні хрестів”
Ні труни, ні хрестів,
І ні тризни!
Прямо в яму. Навіки-віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни,
І її затамований гнів.
Ні віночка. Ні навіть барвінку...
Наче падалиць – під вітрюган1
То причастя твоє, Укранко.
Українцю, то твій талісман.
Ні могили, ні хресного знаку.
Щоби пам’ять розтерти на дерть!
Це тобі, Україно, подяка.
Щоб на всі покоління.
Ущерть!
Ведуча. Та повернімося до історії. Ось історична довідка.
У жовтні 1932 року в Україні було направлено з Москви комісію на чолі з
Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Вона перевела Україну на блокадне
становище.
Засідання Політбюро в Харкові
Сценка
У поїздах і на станціях бригади ДПУ перевіряли багаж пасажирів,
конфісковували продовольство, яке селяни купили за власні великі гроші, або
обміняли на цінні речі за межами України, щоб врятувати сім’ї від голодної
смерті. Деякі села заносилися в „чорну дошку”. У них селян позбавляли прав на
виїзд, і якщо в селі не було запасів їжі, село вимирало.
Забирали із селянських господарств не тільки зерно, а й худобу, птицю,
будь-які запаси їжі: картоплю, сухарі, буряки, сало, соління, сушки, квасолю та
ін. Конфіскація подавалась як кара за „куркульський саботаж хлібозаготівель”.
Фактично ж це була дія, свідомо, спрямована на повільне фізичне винищення
селянських родин – кореня нації.
Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України
було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе,
„уму-розуму” (вислів Косіора), тобто сумлінній праці на державу в громадському
господарстві колгоспів.
Те, що відбувалося в Україні в 1932–1933 роках, ніде в документах не
зафіксовано, бо Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища.
До загибелі мільйонів селян привело холоднокровне рішення Сталіна відібрати в
українських селян всі їстівні припаси, а потім оповити голодуючих завісою
мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської
громадськості (тобто милостиню нещасним прохачам давати було заборонено).
Щоб перешкодити втечам голодних людей за межі України, на її кордонах
були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ, які нікого не
випускали.
Батько і син
Сценка
Внаслідок цього вимирали цілі села, було зафіксовано випадки людоїдства і
трупоїдства. Прагнучи врятувати хоч дітей, селяни часто везли їх у місто і там
залишали в установах, лікарнях, на вулиці.
А Сталін у ці трагічні місяці небаченого в історії людства голодомору
спромігся визнати публічно лише „харчові труднощі в ряді колгоспів”.
19 лютого 1933 року відбувся організований з’їзд колгоспників-ударників,
де Сталін цинічно заявив: „В усякому разі, порівняно з тими труднощами, які
пережили робітники років 10–15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші
колгоспники, здаються дитячою забавкою”.
Знаючи про те, що від голоду вимруть цілі села, Сталіним і його
прибічниками було організовано переселення цілих родин з російського
нечорнозем’я та віддалених областей у порожні села в Україні. Приїжджали в
готові хати, на оброблені землі російські переселенці, які заповнювали цілі
села і об’єднувалися в колгоспи. Таке явище особливо було характерне для
північних і східних областей України: Чернігівської, Сумської, Харківської,
Луганської, Донецької, Кіровоградської, Херсонської областей. Ось звідки
взялося „русскоязычное население”, яке тепер диктує нам свої умови.
Досліджуючи втрати від голодомору 1932–1933 років, було встановлено, що
загинуло близько 12 млні вивезено до Сибіру 3 млн українців. Повні демографічні
втрати, включаючи катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду
сягають від 15до 18 млн чоловік.
Нині кажуть, що село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору,
матеріальний відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні про
генофонд українського народу, непоправно підірваний голодомором 1932–1933
років.
Що ж забрали з собою в могили ті 12 мільйонів великомучеників голодного
року? Не тільки те, що вони самі могли створити на цьому світі, а й те, чого
вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці 1933 року в
демографічній структурі населення України. Це провалля невідворотно
повторювалося потім ще й ще – коли наставала пора народжувати своїх дітей тим
дітям, яких давно вже забрала голодна смерть і дітям цих ненароджених.
А пішли ж найкращі несли в могилу найкоштовніше, що є в нації – гени
розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя ц
справедливості, людяності й відвагою, всіх мислимих людських чеснот і талантів.
Обривався вічний живий ланцюг поколінь. Українському народові, якого ніколи не
щадила доля, було завдано такого удару, якого ще не знав ні він, ні весь
цивілізований світ.
Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне
його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил.
Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного
епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей.
Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за
кроком пройшовши заново хресну дорогу своєї далекої і близької історії,
віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.
Висновки Міжнародної комісії по розслідуванню голодомору в Україні в
1932–1933 роках
1. Причини голодомору:
а) вивезення з України урожаю 1932 року до останнього кілограма внаслідок
пограбування селян бригадами активістів з числа членів ВКП(б), комсомольців,
комнезамівців і уповноважених з Росії;
б) колективізація;
в) розкуркулювання;
г) денаціоналізація;
д) геноцид.
2. Наслідки голодомору:
а) внаслідок повного виснаження організму від глоду вмерло 12 мільйонів
чоловік;
б) вивезено з Україні до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі 3 млн
осіб;
в) щохвилини помирало 17 людей, а щодоби – 25 тисяч.