Слово екологія походить від грецьких "oikos" —
оселя і "logos"— вчення. Екологія — це наука про навколишнє
середовище, оселю, людину, її взаємодію із цим середовищем і шляхи забезпечення
умов для її життя.
Яка сьогодні екологічна ситуація в Україні? Як взаємодіють
суспільство і природа в умовах НТР? Які способи і шляхи розв'язання
найгостріших соціально-екологічних проблем в Україні?
Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і
техніки, поява нових технологій, енергоджерел і матеріалів призвели до
революційних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху
науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу. Цей
вплив має суперечливий характер. У ньому переплітаються позитивні й негативні
явища. З одного боку, вдосконалення технологій і зростання виробництва сприяють
більш повному задоволенню потреб людей, раціональному користуванню природними
ресурсами, збільшенню виробництва продуктів харчування і т.ін. З іншого —
забруднюється природне середовище, знищуються ліси, посилюється ерозія грунтів,
випадають кислотні дощі, зменшується озоновий шар землі, погіршується стан
здоров'я людей тощо.
Зростаючі потреби суспільства і виробництва обумовлюють
подальше прискорення темпів науково-технічного прогресу. Цілком зрозуміло, що
чим вищий історичний етап розвитку суспільства, тим більшою мірою стан
природного середовища детермінується цілепокладаючою людською діяльністю.
Поглиблення і розширення масштабів такої діяльності можуть призвести до
глобальних суперечностей у розвитку цивілізації, які можна подолати лише шляхом
проведення докорінних змін у рамках розвитку самого суспільства.
Сучасна екологічна ситуація складалась стихійно в ході
діяльності людей, спрямованої на задоволення їхніх потреб. Людина досягла висот
сучасної цивілізації завдяки тому, що постійно змінювала природу у
відповідності зі своїми цілями. Люди досягали цілей, на які розраховували, але
одержували наслідки, яких не чекали.
Науково-технічна революція змінює стосунки людини з
природою, створює нові умови її існування, помітно впливає на спосіб її життя і
праці. Використовуючи сучасні засоби виробництва, людство впливає на природу в
планетарному масштабі. Різке збільшення масштабів такого впливу загострило
проблему передбачення наслідків людської діяльності. Екологічне прогнозування
стало необхідною умовою оптимізації процесу взаємодії суспільства і природи.
Тому важливо мати еколого-економічну оцінку науково-технічного прогресу. Ця
суперечливість пов'язана з нерівномірністю розвитку різних галузей виробництва,
науки і техніки. Подальше вдосконалення техніки має здійснюватись із
врахуванням її негативного впливу на стан природного середовища. В умовах
структурної перебудови економіки України, заміни застарілої техніки і
технології новими відкриваються широкі можливості для помітного зменшення
негативного впливу виробничої діяльності на природу.
У сучасній екологічній ситуації важливо при оцінці
економічної ефективності науково-технічного прогресу враховувати екологічні
наслідки впровадження нової техніки, проводити комплексні еколого-економічні
експертизи нової техніки. Такій експертизі мають підлягати не тільки створені
техніка і технології, а й технічні ідеї, розробки, проекти нових технічних
засобів. Саме під цим кутом зору розглянемо стан навколишнього середовища в
Україні.
Україна здобула статус незалежної держави і вступила в новий
історичний період свого розвитку. За природними умовами вона є однією з багатих
країн світу, що дає підстави з оптимізмом дивитися у майбутнє. Територія
України займає площу 60355 тис га. Близько 95% її території — рівнинна частина,
а на долю гірських систем Карпат та Криму припадає лише 5%. Ліси займають 19%
її території.
Разом з тим Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному
відношенні країн Європи. Чого варта лише одна ЧАЕС! Це — результат непродуманої
і екологічно необгрунтованої господарської діяльності керівних структур
колишнього СРСР. Адже економіка України формувалась без урахування об'єктивних
потреб та інтересів її народу, в той час як фінансування природоохоронних
заходів здійснювалось за залишковим принципом. Внаслідок цього її економіка
перенасичена хімічними, металургійними та гірничорудними виробництвами із
застарілими технологіями і значним руйнівним впливом на навколишнє середовище.
Деформована галузева структура виробництва спричинила
деформовану його територіальну організацію. Виникли гігантські центри
надмірного зосередження промисловості, що характеризуються високим
антропогенним впливом на природне середовище. Це насамперед Донбас і
Придніпров'я — найбільш забруднені регіони в Європі. В даному регіоні, а він
займає 18% території з 28% населення України, виробляється 40% загального
обсягу промислової продукції.
Географічне положення України сприятливе у
природно-ресурсному відношенні. За різноманітністю і багатством
мінерально-сировинної бази Україна може забезпечити збалансований розвиток
базових галузей промисловості і агропромислового комплексу. Україна виробляє
близько 5% світового обсягу мінеральної сировини. На її території розвідано
близько 8 тис. родовищ майже 90 видів корисних копалин. Потребують промислового
освоєння такі нові види мінеральної сировини, як золото, поліметали, деякі
рідкісні метали (літій, скандій та ін.), алуніти, флюорити, абразивна сировина,
апатити, фосфорити, цеоліти. Багато родовищ залягають у вигідних географічних і
еколого-економічних умовах, що підвищує їхню цінність.
За запасами окремих корисних копалин Україна випереджає такі
розвинуті країни, як США, Канаду, Англію, Німеччину та інші. Це ставить її в
ряд країн, які при дбайливому ставленні до своїх надр можуть в основному
забезпечити свої потреби за рахунок власної сировини і вийти для її реалізації
на міжнародний рівень.
Але для цього потрібні докорінні зміни в ставленні до
мінерально-сировинної бази нашої країни. Адже поки що немає чіткого механізму
управління і необхідного державного нагляду за використанням та охороною надр,
що призводить до безгосподарського ставлення гірничовидобувних підприємств до мінеральної
сировини та зростання її необгрунтованих втрат. Недосконалі технології
видобування та переробки мінеральної сировини, незадовільне вирішення питання
комплексного освоєння родовищ призводить до того, що в надрах залишається і
втрачається: розвіданих запасів нафти — 70%, солей — 50%, вугілля — 40%,
металів — 25%. Відходи видобутку і переробки корисних копалин майже не
використовуються 6 народному господарстві і займають при цьому десятки тисяч
гектарів сільськогосподарських угідь, ускладнюючи екологічну ситуацію.
У складному стані перебувають земельні ресурси та грунти
України. Її земельний фонд (60,4 млн. га) характеризується високим рівнем
освоєності. Розораність території становить 56%, чого немає в жодній країні
світу. Для порівняння у США цей показник 27%, у Франції — 42%, у ФРН — 33%. В
середньому на одного жителя України припадає 0,81 га сільськогосподарських
угідь і 0,65 га ріллі. Високий рівень розвитку продуктивних сил і сприятливі
грунтово-кліматичні умови для ведення сільського господарства обумовили
інтенсивне використання земель. Тільки 8% території країни перебуває в
природному стані. Це болота, озера, гірські масиви, покриті і непокриті лісом.
В Україні всі придатні для інтенсивного землекористування території вже введені
в різні сфери господарської діяльності.
Одночасно мають місце значні втрати угідь і відведення
земель для несільськогосподарських потреб. За 1981-1990 pp. для державних і
громадських потреб відведено 360,5 тис. га земель, в тому числі 117,4 тис. га
сільськогосподарських угідь, з них 67,3 тис. га ріллі. На зміну земель, що
вибули з обігу, освоювались місця розкорчованих багаторічних насаджень,
сінокоси, пасовища, осушені заболочені і перезволожені угіддя, рекультивовані
території. Якісний склад орних земель при цьому погіршився, тому що з обігу
були виведені більш родючі землі.
Внаслідок екстенсивного розвитку сільського і лісового
господарства, водних і хімічних меліорацій відбувається інтенсивний розвиток
ерозійних процесів, ущільнення орного шару грунту, зниження його родючості,
ослаблення стійкості природних ландшафтів України. Стан грунтів у цілому досяг
критичного і перебуває на грані виснаження. Це зумовлено тривалим екстенсивним
використанням земельних угідь, і особливо ріллі, що не компенсувалося
рівнозначними заходами з відтворення родючості грунтів.
Внаслідок нераціонального застосування засобів хімізації
сільського господарства в грунтах накопичуються залишки мінеральних добрив і
пестицидів. Щороку використовується понад 4 млн. т мінеральних добрив, що в перерахунку
надушу населення становить майже 85 кг. Нині в Україні забезпеченість
складськими приміщеннями для зберігання добрив становить 54% від потреби. В
останні роки намітилась тенденція до зменшення застосування хімічних і
зростання біологічних засобів захисту рослин.
Аналіз стану земельних ресурсів показує, що в результаті
інтенсифікації землеробства і безконтрольного застосування засобів хімізації
якість грунтів постійно погіршується, а родючість їх знижується. В цих умовах
необхідно реально забезпечити існування різних форм власності на землю, звести
розораність території України до екологічно обгрунтованих норм, здійснити
випуск сільськогосподарських машин, які б не переущільнювали грунти, впровадити
нові нормативи відведення земель для несільськогосподарських потреб.
Велике занепокоєння викликає стан водних ресурсів та способи
їхнього використання. Це насамперед води рік, озер, боліт, ставків, водосховищ
та підземні води. На півдні Україна омивається водами Чорного і Азовського
морів. В Україні протікає понад 22 тис. річок загальною довжиною більш як 170
тис. км. Основні запаси води знаходяться в північній і північно-західній
частині, а в південних областях води не вистачає. З метою більш надійного
забезпечення водою маловодних регіонів виконано значні роботи з регулювання
стоку річок, на яких створено 1087 водосховищ, зроблено близько 28 тис.
ставків, 7 великих каналів.
Населенням і народним господарством України щорічно
використовується близько 30 млрд. куб. м води. Головними водокористувачами є:
енергетика, металургія, сільське господарство та комунальна сфера. Слід
відзначити дуже неефективне використання води всіма галузями промисловості,
чому сприяють застарілі технології та відсутність обліку використання води.
Залишається гострою проблема забруднення поверхневих та
підземних вод переважно органічними речовинами, сполуками азоту, фенолами,
нафтопродуктами, а також важкими металами. В останні роки спостерігається
підвищення їхньої мінералізації, зростають зосередження хімічних підприємств.
Загалом на території України нині діють 193 стабільні осередки забруднення
підземних вод, експлуатуються 303 великі водозабори підземних вод, де якість
води погіршується внаслідок техногенного впливу.
З метою охорони вод від забруднення проводяться такі
профілактичні заходи: розробка схем комплексного використання та охорони вод,
екологічна експертиза проектів будівництва і реконструкції об'єктів, що
впливають на стан води, нормування водоспоживання та водовідведення, введення в
експлуатацію водоохоронних споруд, контроль за скидом стічних вод та стоком
водних об'єктів тощо. З 1982 p. була введена плата за використання води в
промисловості. Значний ефект дасть перехід промислових підприємств на економне
використання води, впровадження безводних і маловідходних технологій. Необхідно
також ввести новий порядок лімітування використання водних ресурсів у бік
зменшення питомих норм витрат води на одиницю продукції. Доцільно було б
заборонити введення в експлуатацію об'єктів промисловості, соцкультпобуту і житла
при відсутності потужностей з відведення і очистки стічних вод.
За останні роки намітилась тенденція до зменшення викидів
забруднених речовин в атмосферне повітря. У 1992 р. в цілому по республіці було
викинуто в повітря 8,6 млн. т. шкідливих речовин від стаціонарних джерел
забруднення. Основні забруднювачі повітря — підприємства металургії (30,7%),
енергетики (28,9%), вугільної (17,2%) та нафтохімічної промисловості (5%).
Однак рівень забруднення атмосфери ще залишається досить високим. Найзагрозливіша
ситуація складається в промислових центрах Донецько-придніпровського
економічного регіону.
Головна причина повільного зниження викидів і зменшення
рівнів забруднення — використання застарілих і неефективних технологій.
Значна частка у забрудненні атмосфери належить транспорту.
Так, понад 40% оксиду вуглецю, 45% вуглеводів і близько 30% окислів азоту від
загальної кількості речовин потрапляють в атмосферу завдяки транспорту. Викиди
автотранспорту в 90-ті роки становлять 38,5% від усього обсягу викидів забруднених
речовин в Україні. З метою їх зменшення потрібно застосовувати альтернативні
види моторного палива з меншим вмістом свинцю, перевести дизельні автомобілі на
використання газодизельних сумішей, що зменшує димність відпрацьованих газів та
вміст у них токсичних сполук.
Терміново слід розробити нову концепцію розвитку народного
господарства, обмеживши до розумних обсягів розвиток добувних, енер-го-,
ресурсо- та водоємних виробництв. Потрібно переглянути ставлення до питань
подальшого розвитку металургійної й хімічної промисловості, визначити розумну
потребу виробництва чавуну, сталі та хімічної продукції, а також впроваджувати
маловідхідні технологічні процеси, що забезпечать суттєве зменшення викидів
забруднюючих речовин.
Значно погіршилась екологічна ситуація в Україні внаслідок
аварії на Чорнобильській АЕС. При руйнації конструкції блока стався викид
значної кількості радіонуклідів у навколишнє середовище. Основна маса
радіоактивних елементів випала протягом 10 діб, хоча забруднення прилеглих територій
тривало протягом місяця. Зміна метеорологічних умов протягом перших десяти днів
після аварії, коли спостерігався найбільш інтенсивний викид, призвела до
утворення трьох секторів забруднення: західного (26-27 квітня), північного
(28-29 квітня) і південного (30 квітня — 5 травня). З усіх викинутих із
активної зони матеріалів йод, цезій, стронцій і плутоній у короткостроковому і
довгостроковому плані визначили радіологічну обстановку в потерпілих районах.
Один із найпотужніших факторів, що впливають на радіологічну
ситуацію в Україні є високоактивне забруднення території 30-кіло-метрової зони.
За межами цієї території радіоактивного забруднення різного рівня (від 0,1 до
15 і вище К'юрі кв. км зазнали сільгоспугіддя на площі 4,6 млн. га, що
становить 12% загальної площі сільгоспугідь України. Починаючи з 1986 р., на
забруднених територіях виконується комплекс афохімічних, агротехнічних і
організаційних заходів щодо зниження надходження радіонуклідів у продукцію.
Ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС потребує значних
матеріальних і фінансових ресурсів. Громадяни України мають право на екологічну
безпеку. Це право забезпечується комплексом юридичних, економічних,
технологічних і гуманітарних чинників. Тому стратегія природокористування в
Україні має бути однією з фундаментальних складових процесу розбудови правової
демократичної держави з розвиненою ринковою економікою.
Екологічна ситуація в Україні з метою її оздоровлення
потребує мобілізації зусиль усіх урядових і неурядових організацій, вчених,
виробничників, господарських і контролюючих органів, громадськості.
Народонаселення — передумова та суб'єкт історичного процесу
Поряд із природним середовищем значною мірою природним
фактором розвитку суспільства є народонаселення, постійне відтворення людей. Цю
сторону природи людини вивчає наука демографія (від гр. demos — народ igrapho —
пишу). Вона досліджує динаміку чисельності населення, міграцію, сім'ю, її склад
і розвиток, народжуваність, смертність, зайнятість, пропорції складу населення
за віковими, статевими та іншими ознаками, вступ до шлюбу і розлучення тощо.
Об'єкт дослідження демографії — демографічна система, до
складу якої входять люди і демографічні відносини. Демографічні відносини, у
свою чергу, — це ті відносини, в які вступають люди у багатогранному процесі
відтворення населення. Це суто робоче поняття. Воно означає створення сім'ї,
народження, міграцію, шлюбні відносини, взаємовідносини між поколіннями тощо.
Філософське бачення цієї системи сукупності відносин полягає
у тому, що демографічна система, по-перше, внутрішньо спрямована на
самозбереження, самовідтворення, і, по-друге, це — цілісність, динамічна
система, яка змінюється з історичним розвитком суспільства.
Найважливіший показник стану народонаселення —
народжуваність. Фахівці розрізняють такі коефіцієнти народжуваності:
1. Загальний коефіцієнт народжуваності. Він визначається
кількістю народжених на певній території за визначений період, як правило за
рік, із розрахунку на 1000 чоловік населення.
2. Спеціальний коефіцієнт народжуваності. Розраховується як
відношення кількості народжених до кількості жінок дітородного віку.
3. Коефіцієнт шлюбної народжуваності. Показує кількість
народжених із розрахунку на 1000 заміжніх жінок, тобто кількість дітей,
народжених (за рік) тисячею заміжніх жінок.
4. Сумарний коефіцієнт народжуваності показує середнє число
дітей, народжених однією жінкою за весь період її життя. Це своєрідна
характеристика покоління.
Природний приріст населення — різниця між кількістю
народжених і померлих на даній території за певний період часу, здебільшого, як
ми уже зазначали, за рік.
Поряд із коефіцієнтом народжуваності важливим показником
стану демографічної системи є характеристика типу відтворення населення. Що
таке відтворення населення? Це постійне оновлення поколінь. Для того, щоб
кількість населення не зменшувалась, за підрахунками демографів, кожні 100
жінок (сімей) мають народити 260-270 дітей. Зрозуміло, мається на увазі 260-270
народжень протягом всього життя, а точніше, — протягом репродуктивного
(дітородного) періоду. Дітородний період — це та частина життя жінки, протягом
якої вона здатна народжувати дітей. Сьогодні прийнято вважати, що цей вік
становить від 15 до 50 років. Є випадки народження дітей і за цими віковими
межами, але вони поодинокі. Однак мало бути здатною чи здатним — чоловіків це
стосується не менше — фізично народити дитину. Важливо, якою буде ця дитина:
здоровою чи хворою, здатною до високого фізичного, інтелектуального і духовного
розвитку чи ні. Суспільство не може бути байдужим до цих питань. Добре відомо,
що як у занадто ранньому, так і у пізньому віці матері збільшується кількість
народжень із патологічними відхиленнями. Це означає, що суспільство, держава,
політики, громадськість не можуть нехтувати такими питаннями, зобов'язані
піклуватись про створення найбільш сприятливих умов для народження дітей саме у
оптимальному віці.
Чому для простого відтворення населення має бути 260-270
народжень на кожних 100 жінок, а не 100 чи 160? Тому, що кожна сім'я, а до її
складу входять чоловік і жінка, має народити як мінімум двоє дітей. Але треба
враховувати, що не всі народжені доростають до шлюбного віку, не всі вступають
у шлюб, не у всіх сім'ях народжуються діти. Ось чому, за підрахунками
демографів, має бути 260-270 народжень на 100 жінок. Якщо народжується більше
260-270 дітей на 100 жінок, має місце розширене відтворення населення. Менше —
звужене. Залежно від рівня соціального захисту матері і дитини гранична межа
між простим і звуженим відтворенням може становити 210 народжень на 100 жінок,
або на 100 сімей.
Дослідниками суспільства, економістами, соціологами,
політиками часто використовується поняття демографічна ситуація. Це насамперед
стан таких демографічних процесів, як народжуваність і смертність, вступ до
шлюбу і розлучення (шлюбність), склад і розміщення населення на певній
території у відповідний період часу тощо.
Демографічна політика — система спеціальних заходів,
спрямованих на досягнення у майбутньому бажаного для суспільства типу або рівня
відтворення населення. Найбільш відчутно можна впливати на динаміку відтворення
населення і на демографічну ситуацію через регулювання або через вплив з боку
держави на рівень народжуваності.
Від чого залежить рівень народжуваності (у державі, у
певному регіоні, населеному пункті)? Можна виділити десятки факторів. Ось
найважливіші серед них.
1. Демографічний. Враховується наявність відповідної
пропорції співвідношення чоловіків і жінок на певній території.
2. Економічний. Мова йде про рівень економічного розвитку
держави, регіону, сім'ї.
3. Медичний. Береться до уваги рівень здоров'я чоловіків і
жінок, наявність відповідних медичних закладів генетичних консультацій тощо.
4. Соціальний. Визначається рівень і умови життя людей,
наявність системи охорони здоров'я населення, житла, дитячих дошкільних
закладів, шкіл, розвинутої інфраструктури суспільства.
5. Правовий. Розглядається рівень певного законодавчого
захисту сім'ї, матері і дитини.
6. Психологічний. Аналізуються особливості ставлення
чоловіків і жінок — потенційних батьків до норми народжуваності у сім'ї з
урахуванням особливостей їхньої психіки, ситуації в сім'ї.
7. Етичний. Зважається на ставлення батьків до дітей, до
кількості їх у сім'ї, на наявність чи відсутність допомоги з боку бабусь і
дідусів у догляді та вихованні онуків, вирішення інших питань, що спираються не
тільки на почуття, а й на відповідні норми моралі.
8. Екологічний. Враховується стан навколишнього середовища,
який безпосередньо впливає на рівень народжуваності у тому чи іншому регіоні.
Особливо гостро це відчуває населення Київської, Житомирської, Чернігівської та
інших областей України, які зазнали значного радіоактивного забруднення
внаслідок аварії на ЧАЕС у 1986 p.
9. Тип культури, традиції. Добре відомо, що в Узбекистані,
Туркменії, деяких інших країнах вважається нормою, коли у сім'ї народжується
6-8-10 дітей. Водночас у великих європейських містах, і зокрема в Києві, ця
норма — одна-дві дитини.
Названі фактори не є однорядними або однопорядковими. Окремі
з них мають інтегративний характер, наприклад, соціальний, психологічний,
етичний, екологічний. Вони взаємопов'язані і виділяти їх можна лише умовно,
технологічно.
В останні десятиріччя в Україні, як і в усьому
цивілізованому світі, спостерігається тенденція до зниження народжуваності. На
території колишнього СРСР у 1965-1966 роках на 100 жінок репродуктивного віку
припадало 246 народжень. У 1980—1981 роках — 224. У 1988 — 245. А для
забезпечення розширеного відтворення населення потрібно 260—270 народжень.
Такий рівень народжуваності у кращому випадку лише забезпечує заміну поколінь,
але не зростання кількості населення. Останніми роками в Україні кількість
населення навіть знижується. Характерно, що це відбувається паралельно з
помолодшанням мам. У 1959—1960 роках найбільша кількість дітей, народжених
жінками у віці від 20 до 34 років, у 1990 — від 15 до 29 років. Це дещо небезпечна
тенденція для держави і для нації.
У чому причини зниження народжуваності у багатьох країнах
світу? Це гостре питання привертає увагу демографів, урядовців і політиків. А
якщо брати до уваги нерівномірність зниження народжуваності у різних регіонах
світу або у таких суперімперіях, якою був колишній Радянський Союз, то стає
зрозумілим, що деяким "великим" націям у перспективі загрожує
зникнення. І це не може не турбувати провідних ідеологів державних націй, вони
проявляють велику увагу до кількісного складу своєї нації.
Якими засобами забезпечується статус кількісно великої нації
— це окреме і дуже складне питання. Найрозумніший і гуманістичний шлях —
створення як у межах держави, так і за її межами умов для розширеного
відтворення, розвиток економіки, спрямованої на максимальне задоволення потреб
людини, припинення воєн, скорочення виробництва зброї, турбота про охорону
здоров'я людей та збереження навколишнього середовища і т. ін. Але це, так би
мовити, теоретично. Практично різні нації, а точніше різні політичні лідери
вирішують його по-своєму залежно від ситуації. Тут і фальсифікації перепису
населення та реєстрації народжених, і геноцид, і знищення інших народів, і
переселення, і асиміляція, як це було з боку російського царського, а потім
радянського уряду щодо українців, латишів, литовців, казахів, чеченців, татар
тощо. Тому за таким, здавалося б, простим, делікатним і глибоко інтимним
питанням, як кількість народжених у сім'ї дітей постають справді надзвичайно
серйозні проблеми майбутнього і націй, і рас, і людства. Саме тут сьогодні
філософський і політичний виміри проблем.
У чому вбачають причини зниження народжуваності демографи? З
цього питання є кілька концепцій: 1) теорія "перешкод"; 2) теорія
зміни ціннісних орієнтацій; 3) теорія витіснення потреби у дітях;
4) інтегративна теорія або теорія народжуваності як
адаптивної реакції сім'ї до всієї сукупності умов життя людей.
Історично перша — теорія "перешкод" виходить із
того, що людям, насамперед молодим людям, і особливо дівчатам, жінкам, нема
коли народжувати і доглядати дітей. До 17 років вони навчаються в школі, потім
— у вузі. Потім — праця нарівні з чоловіками, бо чоловік або батьки не
спроможні забезпечити їх необхідними засобами існування; великими перешкодами
на шляху збільшення кількості народжених дітей є незабезпеченість молодої сім'ї
житлом, побутові труднощі: життя у гуртожитку або з батьками, черги в
магазинах, відсутність коштів на одяг, взуття для дитини, на необхідні меблі,
побутову техніку тощо.
У 70-ті роки XX ст. ця теорія вважалась загальновизнаною. У
90-ті роки демографи дійшли висновку, що ці "перешкоди" впливають на
рівень народжуваності не прямо, а опосередковано, через формування цілісної
системи потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій. Майже кожний із нас знає
молоді пари, забезпечені практично всім необхідним, які мають лише одну дитину.
На підставі цього демографи вважають, що сучасний рівень народжуваності майже
повністю залежить від зниження рівня потреб у дітях. Уже сьогодні є частина
сімей, які зовсім не відчувають потреби у дітях, і демографи не виключають, що
з часом ситуація в цьому плані може погіршуватись і надалі. Чому так? У кожної
людини чи сім'ї є ціла система потреб, у тому числі потреба у дітях. У кожної
людини є певна система загальних уявлень про те, як вона має жити, якими мають
бути її квартира, меблі, одяг, побутова техніка, харчування тощо. У тому числі
і скільки вона хоче мати дітей. Які б матеріальні умови не створювало
суспільство для певної сім'ї, але якщо у неї нема потреби у 2-3-4 дітях, вона
ніколи не погодиться мати другу дитину.
Таким чином, наявні матеріальні умови впливають на рівень
народжуваності, але не прямо, а через формування загальних уявлень у
суспільстві про "цінності життя", через формування оптимального або
престижного "образу сім'ї". Звичайно, до таких висновків необхідно
ставитись критично: це лише одна з концепцій, можуть бути й інші ситуації.
Автори концепції зменшення "потреби у дітях"
(демографи Л.Є.Дарський, В.А.Белова, надалі Їхні ідеї розвивали В.А.Борисов, А.Г.Антонов
та інші) відстоювали такий підхід ще у 70-ті роки XX ст. Свої висновки вони
робили на підставі того, що у минулому потреба у великій кількості дітей
пояснювалась високою економічною і соціальною вигодою. Багато дітей — багато
помічників, батькам на старості надійний притулок. Багатодітна сім'я ставала
фортецею, розростався рід, посилювався вплив роду у населеному пункті. І дітям
із цих сімей було легше жити, вони допомагали одне одному. У сучасних умовах
багатодітна сім'я перестає бути економічно і соціальне вигідною, а це означає,
що вона перестає бути і привабливою.
Важливо звернути увагу на таку обставину. Здавалося б, що
заміна теорії "перешкод" теорією "зменшення потреби у
дітях" — це лише інтелектуальна розвага тих, кого цікавлять такі проблеми,
і все це не стосується кожного з нас. Однак заміна однієї системи поглядів
іншою призводить до зміни орієнтирів подальшого розвитку суспільства, до зміни
політики. Якщо автори теорії "перешкод" вбачають шлях до підвищення
рівня народжуваності у підвищенні рівня забезпечення молодих сімей
матеріальними благами (житлом, відпусткою, умовами для догляду за дитиною
тощо), тобто у знятті "перешкод", то саме такі рекомендації вони
дають уряду і політикам. І саме тут брала свій початок декларована політика турботи
КПРС і уряду СРСР про молодь.
Автори і прихильники теорії "зниження потреб у
дітях" в цілому не заперечують необхідності поліпшення умов життя людей, і
зокрема молодих сімей, але головний стимул впливу на народжуваність вбачають у
наданні всіх умов насамперед тим, у кого уже є висока потреба у дітях. Тому
важливо на рівні держави вживати всіх заходів щодо надання пільг, різних
заохочень саме тим сім'ям, у яких уже є 4-5 дітей. Саме тут початок політики
моральної, правової і матеріальної підтримки "матерів-героїнь",
надання легітимності матерям, які ніколи не були одружені. Адже у часи
Т.Шевченка вважалось ганьбою для дівчини і її батьків народження дитини поза
шлюбом. Часто таких дочок батьки виганяли з дому: так жорстко захищалась цнотливість,
генетична і моральна чистота сім'ї, роду і нації. Радянська держава,
проголосивши матір-одиночку майже героїнею, практично не стільки турбувалась
про життя таких жінок, скільки ігнорувала моральність, чистоту такої святої
справи, як народження дитини. До речі, радянську державу мало турбувало
питання, яким буде життя дитини матері-одиночки. Державі потрібна була велика
кількість населення: чоловіки — для армії, охорони гігантських кордонів,
ведення воєн, освоєння цілини, сибірських просторів, північних районів, жінки —
для чоловіків, для народження дітей. До речі, питання ставилось лише про їхнє
народження. А чи будуть вони щасливими, то уже питання самих дітей. У цьому
питанні більш зрозумілою є позиція церкви, яка засуджує народження позашлюбних
дітей. Хоча в цілому це дуже складна проблема. І автори прагнуть не стільки
засудити матерів-одиночок, радянську державу, її недолугу демографічну
політику, спираючись на яку вона прагнула забезпечити необхідний рівень
відтворення населення і своє місце у світі, скільки привернути увагу студентів
— майбутніх фахівців, політиків, урядовців до цієї складної проблеми, її
багатовимірності і невирішеності.
Є також точка зору, відповідно до якої народжуваність
знижується не тому, що знижується потреба у дітях, а тому, що вона витісняється
іншими потребами, які вимагають першочергового задоволення або яким надається
перевага. Тобто потреба у дітях залишається, але вона відкладається на
"потім".